Крізь безодню до світла - Алла Рогашко

От де зупиняється час! Час, що зазвичай мчить стрімголов, у недоторканому цивілізацією місці, де немає звичної суєти, здається, стоїть на місці.

Тут застигає в осінній неквапливості природа, усе довкола оповите тугою меланхолійною оболонкою, крізь яку неможливо пробитись. Ти наче застиг разом із нею всередині, всотуючи в себе її меланхолію. І поволі ти сам перетворюєшся на згусток меланхолії, міцний кокон, у який нещадно відкладається ціле сонмище туги.

Тут дні поволі змінюються такими самими тягучими днями. Лише зрідка міняється картинка за вікном: якось непомітно зі смарагдово-зеленої вона перетворилася на бурштиново-жовту. Тепер уся ця розкіш опадає на землю. Скоро буде суцільна сірість. А отже, зносити цю вимушену нестерпиму ізоляцію буде ще важче…

Минуло вже чотири місяці, відколи він опинився тут, а здається, що півжиття тут провів. Очікування перетворилось на цілковиту безнадію. Його поглинала така безодня, з якої, здавалося, виходу не буде ніколи. Він розумів, що ця безодня може бути останнім його прихистком, лиш тільки він сягне її дна…

Час до часу Михайло отримував телеграми від брата. Короткі. «Усе так само. До зв’язку». Це ще більше занурювало його у прірву. Усе так само, усе так само, усе так само… Він повторював ці три слова, як мантру, і розумів, що з кожним днем терпіння його лишається все менше й менше. Або йому кінець, або він мусить вирватись нарешті з цього замкненого кола, розтрощити клятий кокон!

Він згадував свою юнацьку енергію і затятість як щось далеке й нереальне. Здавалось, то було не з ним, то був не він. Щоправда, іноді щось ворушилось у грудях, таке віддалено-далеке відлуння минулих відчуттів, і в такі хвилини хотілось зірватися з місця і бігти, бігти, бігти далеко, світ за очі. Але він закурював чергову цигарку і знов поринав у звичну мляво-непорушну безодню вигнання, що затягувала його у свої цупкі обійми.

Коли став на ноги після поранення, почав майструвати з дерева. Деревину йому постачав господар хатини, а збувати вироби допомагала Валька. Вона час до часу їздила до сусіднього села, в якому жив її кум, котрий возив різне барахло на продаж до найближчого райцентру.

Виручкою, звісно, ділився з усіма. А йому що? Аби вистачало на харчі й цигарки. Гроші йому не потрібні. Головне, аби руки були зайняті якимсь ділом, щоб остаточно розум не втратити.

Хатинка була добротною і ошатною, хоча й дерев’яною; не переобтяженою нічим зайвим: стіл, невеличка кухонна шафка, дві табуретки й ліжко на металевих пружинах – такі він пам’ятає з армії. У кутку – невеличка плита на дві конфорки. Розтопить зранку, дрова потріскують, дим просочується крізь шпарини в металевій поверхні, картопля «в мундирах» закипає в каструльці… Здається, що ти в батьківській хаті, що зараз розчиняться двері й зайде батько, а за ним і матір озветься з двору. Але то лише на мить. Бо хата ця на краю світу, й зайти у двері може лише Валька чи вусань, а батьків уже пару літ як нема на цім світі…

Коли за вікном змінилась чергова картинка, явивши сірість у всій своїй безликій і неживій «красі», стало нестерпно до краю. У грудях усе розривалось від розпачу. Хотілось кричати, волати, битись головою об стіну. Здавалось, він сягнув дна страшної безодні, за яким має бути якась розв’язка.

І якось удосвіта він прокинувся після чергового кошмару і вирішив: досить! Досить себе мордувати! Себе і Мар’янку. Що має бути – те буде. Де б ти, чоловіче, не був, доля тебе знайде.

Він раптом згадав це доленосне правило життя. І квапливо почав складати манатки. Усе, що зробив нового з деревини, просто згріб і заніс до Вальки: «Продаси, а виручку поділите між собою. А мені час».

«Михайле, забери мене з собою!» – казала жінка, і не жартома.

Він нічого їй не відповів. Просто пішов, закинувши на спину наплічник.

Ішов грузьким шляхом. Мжичила мряка. Дув осінній колючий вітер. А в грудях пекло від нетерпіння скоріш побачити ЇЇ. Його сповнила колишня нестримна енергія, хотілось розправити крила й злетіти, щоб чимдуж помчати звідсіля. Кокон дав тріщину, і він виривався з нього, нещадно розтинаючи при цьому все своє єство.

Він ішов і не міг втямити, чому досі чекав. Чому поставив своє життя вище її сліз? Це так дивно, що він послухав брата. Він ніколи не слухав чиїхось порад, навіть братових, завжди розпоряджався своїм життям сам. Хоч невдало, хоч часто все летіло шкереберть, але це було його життя, це був його вибір. А тут – наче потьмарення якесь найшло на нього. Поглинуло його розум. Добре, що відпустило. Бо міг же й глузд згубити. І вже не знайти.

Рівне було таким же понурим і застиглим, як і місцина на краю світу, з якої він повернувся. На фоні голих сірих дерев і зів’ялої трави все виглядало якоюсь безпросвітною меланхолійною пусткою.

Михайло