Щастя на порозі - Уляна Пас
В черговий раз набираю її номер, але тепер автоматичний голос відповідає, що телефон абонента вимкнений. Зціпивши зуби, набираю маму, і коли вона повідомляє, що Мілана забрала Аню пів години тому, розумію, як сильно затупив. Сам відпустив їх обох і тепер навряд чи знайду.
Куди їхати далі, не знаю, саме тому сідаю на ліжко та обхоплюю голову руками. Мій погляд чіпляється за дитяче ліжечко у кутку кімнати. Я купив його, коли дізнався, що Аліса була вагітна. Шкода лише, що тільки після її смерті. Воно стало для мене нагадуванням про те, що втратити найдорожче можна дуже просто. Я втратив кохану та нашу ненароджену дитину. Втратив, тому що не повірив. Я довгий час думав, що більше ніколи не відчую нічого подібного. Та доля дала мені другий шанс, а я і його просрав.
Підіймаюся на ноги та підходжу до картини, котра займає велику частину стіни. На ній Аліса, моя наречена. Така красива, якою я її запам'ятав. Темноволоса з великими зеленими очима.
Я замовив цю картину після її смерті. Таким чином хотів замінити нею відсутність самої дівчини. Нічого не вийшло, а ця кімната стала моєю особистою кімнатою страждань. Саме тому й не пускав сюди Мілану, бо знав: вона не зрозуміє і сильно розчарується у мені.
Без жодних сумнівів знімаю картину і кладу її в ліжечко. Сьогодні обов'язково попрошу водія забрати все це звідси. Досить вже жити минулим і звинувачувати себе у смерті Аліси. Так, частина моєї провини є, але це не означає, що через неї я не можу жити далі. Можу і маю!
На телефоні знову набираю номер, але цього разу свого водія.
- Ромо, підіймись у мою квартиру. Потрібно дещо забрати, - кажу стримано і практично нічого не відчуваю з цього приводу.
- Ти впевнений, що треба так радикально? - здається, я починаю божеволіти. Це ж просто не може бути голос Мілани! Різко розвертаюся у бік дверей і дійсно бачу її, з Анею на руках.
- Маленька… - швидко наближаюся, але доводиться зупинитися в метрі від дівчат. Погляд у Мілани хоч і не холодний, але знайомого тепла там більше немає. - Ти не полетіла? Я знав, що Артем збрехав стосовно грошей.
- Артем не збрехав, - сухо говорить. - Я дійсно не взяла його гроші, а от полетіти звідси погодилася.
- Але ж… - хочу її зупинити, але не знаю як. - Я готовий забути минуле. Я не хочу вас втрачати, маленька.
- А я не впевнена, що ти готовий, - Мілана киває мені за спину, туди, де стоїть ліжко, і я бачу стільки болю у її очах. - Буде краще, якщо ми просто зараз зупинимо все це. Можливо, колись у нас ще буде один шанс спробувати ще раз. А може, і ні. Просто відпусти нас, Натане. Я не знаю, що саме керує тобою зараз. Відчуття провини чи щось інше. Але це точно не кохання. Тому…
- Ти дійсно важлива мені, як і Аня, - кажу абсолютно щиро. - Так, спочатку я дійсно хотів якось себе виправдати, коли брав на себе відповідальність за дівчинку. Але зараз все змінилося. Я хотів розповісти тобі все, і якщо ти хочеш, розповім свою історію.
- Не варто, - Мілана відступає на крок, а я відчуваю, як всередині все обривається. - Твоя правда нічого не змінить. Тобі просто потрібен час, а в нас з Анею його немає. Їй потрібен батько, а мені той, хто кохатиме мене. І, на жаль, це не ти.
- Ти дозволиш мені провести вас в аеропорт? - сам не розумію, як ці слова вилітають з мого рота. Я не маю її відпускати! Це ж неправильно! Але тримати поруч силою також не варіант.
Мілана стримано киває і виходить у коридор. Аня тихенько сидить у неї на руках та уважно стежить за нами обома. Навіть маленька відчуває все, що відбувається, і мовчить.
- Буду вдячна, якщо допоможеш з речами, - Мілана здається мені абсолютно чужою. У її очах більше немає блиску, а уста не посміхаються.
Це я такою її зробив, і цей факт змушує серце болюче стискатися. Я не хочу їх відпускати, чорт забирай! Не хочу, але втримати не можу. Напевно, Мілана має рацію, і я просто ще сам не зрозумів, чого насправді хочу та у якій реальності живу.
Головне, щоб розуміння прийшло швидко, і я не втратив цих двох дівчат назавжди.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно