Щастя на порозі - Уляна Пас

- Мілано, це дуже погана ідея! Ти хоча б розумієш, як сильно зараз ризикуєш? І не лише собою… Ти про крихітку подумала?

- Я тільки про неї й думаю останні два тижні, - зітхаю та кидаю швидкий погляд на переднє пасажирське сидіння. У переносному візочку міцно спить моя племінниця, а я намагаюся сконцентрувати всю свою увагу на дорозі, котру все сильніше замітає снігом. Хуртовина розпочалася ще зранку, але я й подумати не могла, що триватиме так довго. Лапаті сніжинки падають просто на лобове скло і сильно заважають видимості. На годиннику початок шостої, а на вулиці вже темно. Я планувала повернутися у місто до восьмої, та, здається, не все буде так просто. Хто ж знав, що цього клятого татуся занесе так далеко! 

- Міло, ти ще тут? - стурбований голос подруги лунає на весь салон. Доводиться говорити через блютуз, з'єднаний з автомагнітолою. Тримати біля вуха телефон при такій жахливій дорозі - це вірна смерть, а помирати в такому молодому віці я точно не збираюся. 

- Тут я, - зітхаю. - Я не впевнена, що зможу знайти цього Краєвського у цих дебрях. Ще не вистачало застрягнути в заметах і замерзнути від холоду. 

- А я тобі про що! Говорила, що не треба його шукати! - злиться Ніна на тому кінці слухавки. - Ще не факт, що він дійсно зараз за містом. Дарма ти повірила цій Жанні. Вона ж спить і бачить Артема своїм нареченим. Як і всі інші дівчата з універу!

- Ти ж знаєш, що у мене не було іншого виходу, - зітхаю. - Через кілька днів літак у Рим і взяти з собою Аню я фізично не зможу. 

- Ти можеш залишити її у дитячому будинку. На деякий час! - пропонує Ніна, а я відчуваю, як наростає злість. 

- Про дитячий будинок і мови бути не може! Ти ж знаєш, що я не хочу їй такої ж долі, як була у нас з Машею, - намагаюся тримати себе в руках. - До того ж я пообіцяла сестрі, що передам Аню батькові. От нехай він і займається власною донькою. 

- Ти дійсно думаєш, що він зрадіє, коли побачить тебе та Аню на порозі свого дому? - питає Ніна. - Міло, не варто плекати ілюзій стосовно нього. Сама Жанна говорила тобі, що Краєвський ще той бабій. 

- Говорила… - сперечатися з подругою не хочеться, тому що вона має рацію у всіх сенсах. І я це добре розумію, та все одно не можу зараз розвернути авто й повернутися у місто. Якщо вірити навігатору, залишилося зовсім трішки, менше кілометра, і тоді я зможу зустрітися з Артемом Краєвським, першим коханням моєї сестри та батьком маленької крихітки, котра зараз мирно спить на сусідньому сидінні.

Ми з Машею, моєю сестрою, усе своє свідоме життя провели в інтернаті. У матері нас забрали зовсім маленькими. Мені тоді було п'ять, а Маші три. Я мало що про неї пам'ятаю. Єдине, що назавжди закарбувалося у пам'яті - я ненавиджу запах алкоголю. Як тільки відчую його, мене нудить. 

Я зовсім не знаю свою родину. Нас з сестрою ніхто ніколи не  провідував. Єдине хороше, що, мабуть, передалося від когось із сім'ї - я добре вчилася і любила малювати. Моєю великою мрією було стати дизайнером одягу. Минулого року я закінчила навчання і змогла влаштуватися у відомий модний дім. Не провідним дизайнером, але все одно на хорошу посаду. 

Коли мені запропонували полетіти на стажування в Рим, я була на сьомому небі від щастя. Була… до того моменту, як у нашу родину прийшла біда…

Маша завжди мріяла про кращу долю і вірила у те, що десь у світі на неї чекає прекрасний принц. Цим принцом виявився Артем Краєвський, красивий хлопчик-мажор, у якого таких, як Маша, було хоч греблю гати. Сестра навчалася в університеті й саме там познайомилася з ним. Ми удвох винаймали житло, і мені доводилося багато працювати й крім основної роботи шити одяг вдома на замовлення. 

Ми часто сварилися, коли Маша не приходила додому ночувати. У свої двадцять два вона любила гарно одягатися та завжди чудово виглядала. Мені ж руки не доходили до власного вигляду. Пучок на голові, строгий костюм та мінімум косметики: це все, що я могла собі дозволити. 

Я добре пам'ятаю день, коли Маша прийшла додому дуже щаслива. Вона розповіла про те, що чекає дитину, і скоро Артем їй освідчиться. 

Тільки от сам татусь точно не збирався зав'язувати з холостяцьким життям. Він відмовився визнавати малюка і впродовж усієї вагітності взагалі ніяк не допомагав. У той час Маша багато плакала, адже малюк не допоміг їй здійснити задумане. Можливо, тоді вона і захворіла, але не хотіла цього визнавати. 

Коли народилася Аня, Маша зовсім не раділа її появі. Не займалася маленькою й окрім роботи мені довелося і за нею доглядати. На роботу я йшла з острахом, тому що реально боялася залишити Аню з власною матір'ю. 

День, коли Маші не стало, я пам'ятаю у найменших деталях. У мене був вихідний й, одягнувши дівчинку, ми пішли гуляти. Сестра заявила, що їй треба з'їздити в магазин, і я відпустила її без жодної зайвої думки. Якби ж я знала, чим все це закінчиться…

Близько обіду мені зателефонували з її номера і повідомили, що Маша у лікарні. Залишивши племінницю на Ніну, я помчала туди і вже від лікаря дізналася, що у сестри серйозні проблеми з серцем. Я вірила, що її можна врятувати. Була готова просити допомоги у того самого Артема, але лікар не дав мені навіть маленької надії на її порятунок, і вже під вечір Маші не стало. 

У мене відбулася розмова з сестрою за кілька годин до її смерті. Вона попросила віддати Аню її батькові, щоб хоча б у неї було хороше життя. І я наважилася це зробити, але не одразу. Спочатку оформляла документи про опіку над дівчинкою, і цей час розтягнувся на кілька місяців. Довелося залишити роботу і повністю займатися вихованням крихітки. Ніна добряче допомагала. Та коли мені запропонували стажування у Мілані, я просто не витримала. Я не збиралася залишати Аню, але ж вона могла кілька місяців пожити з батьком. 

Спочатку навідалася в універ, але там Краєвського не знайшла. Та на щастя, вислухавши причину, через яку я його розшукую, дівчина Жанна дала мені ось цю адресу за містом. Вона натякнула, що саме тут Артем любить проводити час з дівчатами. Чесно кажучи це зовсім мене не хвилювало. Я дійсно сподівалася, що Аня буде йому потрібна і поки я буду стажуватись в Мілані, він зможе про неї подбати.