Щастя на порозі - Уляна Пас

- Ти впевнена, маленька? - шепоче мені на вухо в перерві між поцілунками. - Я ж не відпущу тебе потім.

- Не відпускай, - сама огортаю його шию руками, щоб наш зв'язок став ще тіснішим. 

Звісно, я впевнена, інакше не прийшла б сюди. Всі запитання, котрі крутилися у моїй голові до цього моменту, вирішила просто забути на деякий час. Я вірила, що Натан сам все мені розповість. Можливо, не сьогодні, але скоро. Він сам сказав, що не відпустить, отже, зробить все, щоб не втратити нас з Анею. 

- А може, ну його, цей обід? - Натан загортає мене в рушник та цілує у плече. - Залишимося у кімнаті?

- Взагалі-то, ти обіцяв мені побачення. Забув? - відчуваю себе неймовірно щасливою. Натан особливий чоловік, і все, що він робить, приносить радість та задоволення. Не хочу, щоб він мене відпускав, адже поруч з ним я наче за кам'яною стіною. 

- Та ні, - посміхається.  - Ввечері поїдемо в ресторан. А потім у нашу квартиру. Не хочу, щоб нам заважали. 

- Коли ми повернемося туди з Анею? - питаю те, що хвилює.

- Тобі не подобається у цьому будинку? - миттєво хмуриться Натан.

- Та ні, річ не у цьому, - посміхаюся. - Тут чудово і мама твоя добряче допомагає. Просто я б хотіла бути окремо. Ну, ти і я…

Здається, Натан правильно мене розуміє і починає повільно стягувати рушник. Насправді я дійсно сильно прив’язалася до Ірини Ігорівни, та вчора почула її розмову з чоловіком по телефону. Він хотів, щоб вона прилетіла до нього, а мама Натана відмовилася, тому що не могла залишити Аню. Здається, і вона сильно прив’язалася до крихітки. Це, звісно, не погано, але ж у неї і своє життя є. Та ще й хворий чоловік. Саме тому я й вирішила, що пора повертатися у житло самого Натана.

- Завтра і повернемося, - рушник падає до моїх ніг, як і футболка, яку Натан зовсім недавно одягнув, а тепер зняв. 

- Обід скасовується? - хмикаю, коли чоловік починає вкривати поцілунками мою шию. 

- Чому це? - шепоче. - У мене все за розкладом. Час переходити до десерту…

У результаті вниз ми спускаємося тільки через годину. Аня якраз заснула, а у нас з'явилася можливість пообідати лише удвох. 

- Сподіваюся, що сьогодні тобі не треба в офіс, - сідаю поруч з Натаном за стіл. 

- Думаю, що за один день без мене компанія не розвалиться, - пояснює чоловік.

- Як справи з Артемом? Ви помирилися? - зацікавлено питаю. 

- Важко сказати. За ним потрібний цілодобовий нагляд, - хмикає Натан. - Потрібен час, щоб зробити з нього чоловіка. Та я терплячий, свого доб’юсь. 

Обід проходить тепло та спокійно. Ми розмовляємо про все на світі, і Натан розповідає мені про Прагу. Я люблю слухати про міста та країни світу, тому щаслива, що Краєвський ділиться такою інформацією. 

Після обіду до нього таки телефонують з офісу і краєм вуха чую про якусь серйозну проблему. 

- Здається, я поспішив з висновками. Доведеться їхати, - невесело хмикає. 

- А вечеря? - розгублено питаю. 

- Не хвилюйся, маленька. Я ж пообіцяв, - Натан міцно пригортає до себе та цілує. - Рівно о сьомій тебе заберу. 

У мене немає іншого виходу, як погодитися на його пропозицію. Натан швидко збирається і покидає будинок, а я повертаюся у свою кімнату. Хочеться відпочити, адже після всього, що сьогодні між нами було, у мене ще й досі зірочки перед очима. 

Тільки от потрапити у свою кімнату не встигаю. В коридорі зустрічаю Артема, і чудовий настрій миттєво випаровується. Він, здається, також не очікував мене побачити, тому що миттєво хмуриться. 

Сподіваюся, що цього разу ми просто розійдемося мирно, але всі мої сподівання розбиваються об землю, коли він відкриває свого рота.

- Бачу, що у тебе з Натаном повна гармонія, - заявляє холодно. - Думаєш, він реально у тебе закохався? Так в ньому просто зіграло батьківське почуття, якого він так і не міг відчути у минулому. 

- Про що ти зараз? - розумію, що Артем говорить зараз про те, що так старанно приховує від мене сам Натан. Та темна частина його минулого, котру він тримає під замком у своїй кімнаті. 

- А ти не в курсі? - хмикає Артем. - Спиш з ним, а сама нічого не знаєш. Натан далеко не принц у білих обладунках. Скоро ти сама у цьому переконаєшся. І не говори потім, що я тебе не попереджав.

Артем йде, не оглядаючись, а я так і продовжую стояти на місці, дивлячись йому в спину. Якщо він хотів посіяти сумніви у моєї душі, то це у нього вийшло. Вони там й так були, а після його слів стали значно більшими.