Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

одного; подивитися, як темні очі Айріні, мов злодії, закрадаються в серце весни. Дух його, великий невидимий наглядач, линув слідом невідступно, спиняючись разом із ними подивитися на пухнастий трупик крота, що загинув хіба лиш годину тому,— його сріблясто-коричневе хутро не покроплене ні дощем, ні росою; подивитись на похилену голову Айріні, ніжний вираз жалю в її очах і на обличчя того молодика, що не відриває від неї такого пильного, такого дивного погляду. Разом з ними він перетнув прогалину, де побував дроворуб, потолочивши дзвіночки, де підтяте дерево захиталося і впало біля зраненого пенька. Разом з ними він переліз через стовбур і вийшов на узлісся, де починалися невідомі землі й удалині кувала зозуля.

Мовчки стояв він коло них, збентежений їхньою мовчанкою. Дуже чудно, дуже дивно!

Ось вони рушили лісом назад, наче відчували себе винними,— назад до прогалини так само мовчки, а пташки виспівували, ні на мить не змовкаючи, й пахло... гм! чим пахло?.. тією травою, що її кладуть у... Назад до поваленого дерева, що лежало впоперек стежки.

І невидимий, збентежений форсайтівський дух витав над ними, силкуючися, щоб його почули, й стежив, як Айріні стоїть на поваленому дереві, як вихиляється її струнка постать, як вона усміхається молодикові, а той дивиться на неї такими дивними блискучими очима; ось вона посковзнулась... ой! вона падає, ох! він підхопив її... її м'яке тепле тіло в його обіймах; він цілує її; вона пручається, він вигукує: «Ви ж знаєте — я кохаю вас!» Знає? Он як! Кохає! Ха!

Свізін прокинувся зовсім знеможений. В роті дивний присмак. Де це він?

Отуди к бісу! Він спав!

Йому снився новий суп із присмаком м'яти.

А ті двоє — куди це вони поділися? Ліва нога його затерпла.

— Адольфе!

Негідника немає й близько. Вмостився собі десь і спить.

Свізін устав — високий, плечистий, широкий у своєму хутряному пальті; він занепокоєно оглянув поле і зрештою їх побачив.

Айріні простувала попереду, а молодик — як це його прозвали? ага, Піратом!— ішов за нею покірно, мов цуцик; очевидно, добряче від неї перепало. Так йому й треба, хай не тягає її в таку далечінь дивитися на будинок! Адже будинок слід оглядати з фасаду.

Вони його побачили. Він випростав руку й помахав щосили, щоб їх поквапити. Але вони спинилися. Чого вони там стоять, розмовляють і розмовляють? Ось вони знову рушили. Вона його лаяла, в цьому Свізін не мав ніякого сумніву. Та й варто його вилаяти за такий будинок — збудував якусь потвору; йому, Свізінові, такий будинок зовсім не до вподоби.

І Свізін уп'явся їм в обличчя непорушним поглядом вицвілих очей. Вигляд у цього молодика дуже дивний!

— У вас не вийде нічого путнього!— кисло мовив він, показуючи на дім.— Занадто новомодно!

Босіні дивився на нього, ніби нічого не чуючи, і Свізін згодом змалював його так тітоньці Гестер: «Химерний суб'єкт, дивиться на тебе чудернацьким поглядом, і взагалі він якийсь кострубатий!»

Що саме навіяло йому це несподіване психологічне означення, він не сказав; можливо, опукле чоло Босіні та його вилиці й підборіддя, чи голодний його вираз, що суперечив Свізіновій концепції спокійної ситості — невід'ємної властивості справжнього джентльмена.

Почувши про чай, Свізін повеселішав. Загалом до чаю він відчував зневагу,— його брат Джоліон торгував чаєм, нажив на цьому силу грошей. Але Свізіна так мучила спрага, в роті він відчував такий неприємний присмак, аж був ладен пити що завгодно. Йому хотілося розповісти Айріні про той присмак — у неї така чутлива душа,— але про таке говорити не годиться; отож він тільки облизав язиком піднебіння і злегка цмокнув.

В кутку намету Адольф схилив свої котячі вуса над чайником. Коли вони увійшли, він зразу ж облишив чайник і почав відкорковувати пляшку шампанського. Свізін усміхнувся й, кивнувши Босіні, промовив:

— О, та ви справжній Монте-Крісто!

Славетний роман — один з півдесятка романів, які він прочитав за свій вік — справив на нього величезне враження.

Взявши зі столу свій бокал, Свізін почав роздивлятися вино проти світла: хоч який він спраглий, але пити казна-що не збирається! Потім підніс бокал до уст і сьорбнув.

— Дуже добре вино,— нарешті озвався він, водячи бокалом у себе перед носом.— Але з моїм «Гайдсіком» воно не зрівняється!

Саме цієї миті йому набігла думка, яку він згодом висловив у Тімоті в такій стислій формі:

— Анітрохи не здивуюся, коли виявиться, що цей архітектор закоханий у місіс Сомс!

І відтоді його вицвілі круглі очі, збуджені цікавістю несподіваного відкриття, безнастанно витріщалися.

— Цей молодик,— розказував він місіс Септімус,— стежив за нею відданим поглядом, наче цуцик,— дивак кострубатий. Та це й природно: вона чарівна жінка і, слід зауважити, скромна, як фіалка!

Образ цей виник у нього з неясного спогаду про пахощі, якими віяло від Айріні, наче від напіврозпуклої квітки, що прикриває пелюстками своє гаряче серце.

— Але я не був упевнений у цьому,— провадив Свізін,— аж доки побачив, як він підняв її хусточку.

Очі місіс Смолл аж заблищали від збудження.

— І віддав їй?— запитала вона.

— Віддав?— перепитав Свізін.— Він так і припав до тої хусточки,— думав, мабуть, що я нічого не бачу.

Місіс Смолл застигла, розкривши рота,— з цікавості їй відібрало мову.

— Але сама вона була з ним дуже стримана,— провадив Свізін; раптом він спинився і хвилин зо дві мовчки витріщався перед себе, неабияк стривоживши тітоньку Гестер: він пригадав, що коли вони сіли в фаетон, місіс Сомс удруге подала Босіні свою руку і довго її не забирала... Тоді Свізін хвацько стьобнув коней,— він не