Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Більше він нічого не сказав.

Почувши про Робін-Гіл, Свізін витріщив очі: для його коней то був неблизький шлях, і він звик обідати о пів на восьму, до того як у клубі збереться багато людей; новий шеф-кухар приділяє більше уваги раннім обідам — ледащо, та й годі!

Проте він залюбки подивився б на будинок. Така річ, як будинок, цікавила кожного Форсайта, а надто Форсайта, котрий мав колись справу з аукціонами. Зрештою він сказав, що відстань — пусте. Коли він був молодший, то багато років жив у Річмонді,— тримав екіпаж і пару коней і кожнісінький день їздив у Сіті. Його прозвали «Форсайт четвернею»! Його фаетон і коней знали від Гайд-парку до «Зірки й підв'язки». Герцог Н. хотів їх у нього перекупити, ладен був заплатити подвійну ціну, але він не погодився, бо сам тямить, що хороше, а що ні, правда ж? Його чисто виголене квадратне старече обличчя гордо надулося, він покрутив підпертою стоячим комірцем головою, наче індик, що пиндючиться, настовбурчивши пір'я.

Яка чарівна жінка! Він довго змальовував її сукню тітоньці Джулі — шокована його виразами, вона нажахано сплескувала руками.

Сукня облягала її щільно, наче шкіра, туго, як на барабані, йому подобається, коли жінка доладна, мов лялечка,— не те що якесь там незграбне опудало. Він утупився в місіс Септімус Смолл, що була дуже схожа на Джеймса — така сама довготелеса і сухорлява.

— У неї є стиль,— провадив Свізін.— Така жінка до пари самому королю! І до того ж вона нітрохи не хизується!

— Вона, здається, зовсім зачарувала тебе,— спроквола мовила із свого кутка тітонька Гестер.

Свізін чудово все чув, коли на нього нападали.

— Що таке?— вигукнув він. Я сам тямлю, де гарна, жінка, а де ні. Скажу прямо: я не знаю такого молодика, що був би їй до пари. Може, ти... знаєш, ну ж бо, може... ти.. знаєш!

— Отакої!— промимрила тітонька Гестер.— Спитай краще Джулі.

Проте ще задовго до Робін-Гіла Свізіна з незвички до свіжого повітря почало страшенно хилити на сон, він правив кіньми, заплющивши очі, і якби не набута протягом довгого життя звичка, то його велике огрядне тіло похилилося б набік.

Босіні їх уже чекав, і всі троє зайшли в будинок: Свізін попереду, крутячи дебелого ротангового ціпка з золотою головкою, якого сунув йому в руку Адольф,— від довгого непорушного сидіння у Свізіна німіли коліна. Він накинув на себе підбите хутром пальто, щоб уберегтися від протягу в незакінченому будинку.

— Сходи дуже гарні!—сказав він.— Як у справжньому замку! Треба поставити тут дві-три статуї!— Він завмер між колонами біля дверей, що вели до внутрішнього дворика, й запитально простяг палицю.— Що тут має бути — в цьому вестибюлі, чи як воно називається?

Та коли він позирнув на скляний дах, у нього сяйнув здогад:

— Ага! Більярдна.

Довідавшись, що це має бути вимощений кахлями дворик з квітником посередині, він повернувся до Айріні:

— Марнувати стільки місця на квітник? Послухайтесь моєї ради: поставте тут більярдного стола!

Айріні посміхнулася. Вона підняла вуальку і зав'язала її на лобі, немов чернечу намітку; її темні усміхнені очі здавалися Свізінові ще чарівнішими. Він кивнув головою. Певна річ вона послухається його ради.

Свізін майже нічого не сказав з приводу вітальні та їдальні, лише назвав їх «просторими», але, зійшовши сходами у льох,— Босіні ішов попереду, присвічуючи ліхтарем,— він виявив такий захват, який йому дозволяло виявити почуття власної гідності.

— У вас тут поміститься шістсот або й тисяча дюжин пляшок — пречудовий льох!

Та коли Босіні запропонував показати їм будинок знизу з гайка, Свізін відразу спинився.

— Його добре видно й звідси,— сказав він.— У вас часом немає тут якого-небудь стільця?

Йому принесли стілець із намету Босіні.

— Ідіть собі вдвох,— мовив він добродушно.— А я посиджу тут, помилуюся краєвидом.

Він сидів біля дуба на сонці, кремезний і прямий; одна випростана рука тримала голівку ціпка, друга лежала на коліні, підбите хутром пальто розстебнуте, криси циліндра нависли стріхою над блідим квадратним обличчям, порожній погляд утупився в далечінь.

Він кивнув їм, коли вони рушили полем. Нехай собі йдуть, а він посидить тут у спокої, поміркує. Повітря чисте й запашне, сонце не пече; гарний краєвид, чудо... Голова його похилилася, він її підвів і подумав: «Дивно! Мабуть, я...» Ага! Вони махають йому знизу. Він підвів руку і махнув їм кілька разів. Непосидющі... а краєвид чудо... Голова його схилилася ліворуч, він знову підвів її, вона схилилася праворуч і так і зосталася. Він заснув.

Заснувши, Свізін височів на вершечку горба, як вартовий, підносячись над краєвидом — чудовим краєвидом,— наче неоковирна статуя, що її за поганських часів витесав якийсь митець для когось із первісних Форсайтів як символ панування духу над матерією.

І всі незліченні покоління його предків — йоменів, які щонеділі стояли, руки в боки, озираючи свій клапоть землі незворушним поглядом сірих очей, що таїли родовий інстинкт з його прихованим потягом до насильства, інстинкт привласнювати собі все наперекір усьому світові, ці незліченні покоління, здавалося, сиділи з ним там, на вершечку горба.

Та хоч Свізін і дрімав, проте його ревнивий форсайтівський дух полинув у таємничі нетрі бозна-яких фантазій, він полинув за молодою парою, подивитися, що робить вона в гайку,— в тому гайку, де буяла весна, де пахло свіжим соком рослин і розпуклими бруньками, де виспівували сотні пташок, де килимом прослалися дзвіночки та духмяні трави і сонце золотило верхівки дерев,— подивитися, що там роблять ті двоє, як вони простують поряд вузенькою стежкою, простують поряд так близько, що раз по раз торкаються одне