Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

— Філе, візьми мене з собою у неділю, я хочу подивитися на будинок!

Усміхаючись тремтливою усмішкою, що раз у раз гасла на її вустах, і намагаючись — через велику силу намагаючись! — не показати своєї напруженої уваги, Джун вдивлялася в його обличчя, побачила, як з'явились на ньому нерішучість, вагання, побачила, як стурбовано насупились його брови, як кинулася йому в обличчя кров. Він відказав:

— Ні, серденько, в неділю я не можу. Нехай іншим разом!

— Чому не в неділю? В неділю я тобі не заважатиму.

Босіні зробив очевидне зусилля і сказав:

— У мене є справа.

— Ти хочеш узяти...

Очі його сердито блиснули, він знизав плечима й відповів:

— Через цю справу я не можу взяти тебе до Робін-Гіла й показати будинок!

Джун закусила губу до крові й пішла в залу, не кажучи ані слова, але вона не могла стримати гнівних сліз, які котилися з її очей. На щастя, в залі вже було темно і ніхто не бачив, що з нею діялося.

А проте в цьому світі, світі Форсайтів, ніхто не може сховатися від цікавого ока.

З третього ряду за ними стежила Юфімія, наймолодша Ніколасова дочка, та її заміжня сестра, місіс Твітімен.

Вони розповіли у Тімоті про те, що бачили в театрі Джун із її нареченим.

— В партері?

— Ні, не в...

— Ага, напевно, в бельетажі. Теперішня молодь вважає, що сидіти в бельетажі дуже модно!

Та, власне... Вони сиділи в... У кожному разі ті заручини довго не триватимуть. Маленька Джун була насуплена, як грозова хмара! З сльозами втіхи на очах вони розповідали, як вона, вертаючись серед дії на своє місце, копнула ногою чийогось капелюха і як власник капелюха на неї подивився. Юфімія була відома своєю звичкою заходитися беззвучним сміхом, що переходив у різке вищання, і коли місіс Смолл, сплеснувши руками, вигукнула: «Боже милий! Копнула капелюха-а?» — вона так зайшлася тим вищанням, що довелося заспокоювати її нюхальними солями. Дорогою від Тімоті Юфімія сказала місіс Твітімен:

— Копнула капелюха-а! Ой, умерти можна!

Для «маленької Джун» цей вечір, що мав стати радісним, був найнещасливішим у житті. Бог свідок, вона силкувалася погамувати свої гордощі, свою підозру, свої ревнощі!

Прощаючись з Босіні біля дверей дому старого Джоліона, Джун іще стримувала свій розпач; пристрасне бажання відвоювати коханого додавало їй сили, але, почувши, як стихають його кроки, дівчина збагнула всю глибину свого горя.

Двері їй відчинив мовчазний «місіонер». Джун хотіла була прослизнути нагору, до своєї кімнати, але старий Джоліон почув її ходу і з'явився на порозі їдальні.

— Іди випий молока,— сказав він.— Воно ще тепле. Ти щось дуже спізнилася. Де це ти була?

Джун стояла біля каміна, поставивши ногу на гратки й спершись рукою на поличку, точнісінько так, як її дідусь, коли він повернувся того вечора з опери. Вона насилу стримувала сльози, і їй було байдуже, що сказати.

— Ми обідали у Сомса.

— Гм! У того Власника. Була його дружина і Босіні?

— Атож.

Старий Джоліон втупився в неї проникливим поглядом, від якого було важко сховатись, але Джун на нього не дивилася. А коли вона повернула голову, він одразу опустив очі. Старий побачив достатньо, навіть задосить. Він нахилився до каміна, щоб узяти чашку з молоком, і, відвернувшись, пробуркотів;

— Не можна гуляти допізна, а то ти переведешся ні на що.

Сердито зашарудівши газетою, Джоліон прикрився нею, але коли Джун підійшла його поцілувати, він сказав: «На добраніч, серденько»,— таким несподівано тремтячим голосом, що дівчина ледве встигла вискочити з кімнати, перш ніж зайшлася риданнями, які душили її до пізньої ночі.

Коли двері зачинилися, старий Джоліон поклав газету й довго дивився перед себе стурбованим поглядом.

«Негідник!— подумав він.— Я так і знав, що вона скуштує з ним горя!»

Його обсіли сумніви й підозри, важкі та гнітючі, бо він почував себе безсилим стримати розвиток подій або вплинути на їхній хід.

Невже той молодик збирається ошукати її? Йому кортіло піти до нього і сказати: «Послухайте-но, добродію! Ви що, збираєтесь обдурити мою онуку?» Але чи має він на це право? Знаючи мало, або, точніше, майже нічого не знаючи, він, проте, відчував своєю непомильною інтуїцією: тут щось не гаразд. Старий підозрював, що Босіні вчащає на Монпельє-сквер.

«Він начебто порядний хлопець,— міркував Джоліон.— Обличчя в нього непогане, але він якийсь дивакуватий. Не можу його зрозуміти. І ніколи й не зрозумію! Кажуть, він працює, як віл, але я не певен, чи з тієї праці буде якесь пуття. Він зовсім непрактичний, йому бракує твердих правил. Прийде сюди й сидить, насупившись мов сич. Спитаєш, якого йому налити вина, а він: «Дякую, будь-якого». Почастуєш його сигарою — він викурить її так, наче то німецька двопенсова дешевина. Я й разу не бачив, щоб він дивився на Джун, як йому належить дивитися, а проте він упадає за нею не заради її грошей. Якби Джун подала знак, він би завтра ж розірвав заручини. Та вона не подасть, ні! Буде боротися за нього. Вона затята, як доля! Ніколи не поступиться!»

Глибоко зітхнувши, він перегорнув газету: може, хоч тут знайде якусь розраду.

А Джун сиділа в своїй кімнаті біля відчиненого вікна; весняний вітер, нагулявшися в парку, холодив її гарячі щоки й палив її серце.

III. ПРОГУЛЯНКА ЗІ СВІЗІНОМ

В одному відомому шкільному пісеннику є давня пісня, а в ній такі рядки: