Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
Шурка глибоко задоволений, усмішка на його вустах цвіте, а очі перетворюються в круглі-круглі гудзики. Він, звісно, шукає підтримки, і я привітально зводжу зі свого кутка руку. Шурка моргає.
— Ну, як я дав? — питає, вмощуючись коло мене.
Але я не встигаю відповісти. До фортепіано підходить пружким кроком Юрка і стає в позу співака.
— Ну, давайте: а-а-а-а!
Юрка дає «а-а-а-а», і воно виходить чисте й рівне.
— Ще раз. Повторюйте мелодію!
Юрка повторює мелодію, і вчителька аж на дзиглику прокручується.
— Чудово!— сказала вона.— Вам би в музичній школі вчитися. Беріть активнішу участь у художній самодіяльності.
Після Юрки пробує голос Райка, вона також проходить у художню самодіяльність; я відчуваю, як закалатало-забилось у мене серце, як стало мені мало в цьому залі повітря; в очах мені аж кола райдужні пішли. За спиною гигикав Шурка, і я вже починав сердитися на нього. Нарешті викликають мене, я рішуче встаю, обсмикую піджака і простую до фортепіано.
— Давайте: а-а-а! Вслід музиці, ну...
Вона натискує на клавіші.
— А-а-а!..
— Не беріть так високо,— каже вчителька.— Нижче, ну...
— А-а-а!..
Я аж зі шкури пнуся, щоб і собі бути достойним художньої самодіяльності. Погляд мій плаває саме в тому кутку, де загинула недавно муха, я й бачу ту муху і те, як жирує нею павук із білим хрестом на спині. Він далеко, той павук, але я такий напружений, що навіть узрів, як жадібно поблискують його химерні очі.
— Сідайте! — безнадійно каже вчителька і втирає вже зовсім мокрою хусточкою собі чоло. В очах у неї скрута, і похитує вона легенько головою, а вуста її печальні-розпечальні.
— То що? — цікавлюся я.
— Вам, мабуть, мало співали в дитинстві.
— Мало,— кажу я сердито.— Більше співав у дитинстві я сам.
Це було як жарт, і клас наш захитався, смішкуючи. Мені ж було не до сміху. Я забравсь у куток, саме той, де доїдав над моєю головою муху павук-хрестоносець, і сумовито задивився на Юрку. Десь далеко від мене стали й звуки фортепіано, і незмінні, одноманітні «А-а-а!». Десь далеко від мене став цілий світ; я дивився на Юрку, власне, на його потилицю: шия в нього пряма й гарна, її зграбно обрамляє білий комір сорочки і нижче темний комір піджака. На душі в мене білий жаль полощеться, і в голові думки невдячні. «Ну чому, — думаю, — я не такий, як він? Чому не дала мені доля аж ніякісінького таланту?»
Ці ж самі думки я думаю, вже лежачи в ліжку. За вікном квітне, наче соняшник, місяць, і сипле він у мою кімнату жовте сяйво. Я розплавляюсь у тому сяйві, як восковий, стаю малий і немічний і стиха сумую над своєю ніякістю. Здається, малого золотого чоловічка я бачу, він сидить там, на підлозі, в місячній стязі, тримає золотими пальцями бандурку, і гра його божественна. Ото і є мій Жаль, що його викохав я цієї ночі, і я слухаю чудовну його музику. Вже можна мені й очі приплющити, бо той концерт закінчився, бо вклонився мені золотий місячний бандуриста і засунув-золоту бандурку в темно-синій чохол. Я приплющую очі і слухаю, як тахкоче в сусідній кімнаті настінний годинник. Під той такт входять мені в голову ще химерніші думки, ніж учора, і я уявляю раптом себе величезним-величезним. Стрибаю через планку вгору, мені ставлять два з половиною метри, але що для мене така висота? Я розганяюся, перевертаюсь у повітрі і плавко перелітаю через планку. Потім я стрибаю в довжину, біжу величезними кроками, злітаю вгору! Давно перескочив яму і паркан за ямою, лечу й лечу: внизу яри, і кручі, і хати, і сірі віяла диму з димарів; я лечу високо-високо і вже цілу землю бачу в себе під ногами, там спиняються люди, задирають голови й дивляться вгору. Я махаю їм рукою: привіт вам, люди! Адже серед тих облич світиться таке знайоме, дивлячись на яке, мені аж серце зупиняється в грудях, те обличчя я бачу щодня, і щодня воно для мене особливе, то, звісно, дівоче обличчя, і хто зна, може, мої гризоти й від того, що є на світі це дівоче обличчя, а бачу я його коло себе щодня... Внизу гримить уже духовий оркестр — це там, де я приземляюся, йдуть двоє малих золотих чоловічків, і в руках у них великий лавровий вінець.
3На уроці фізкультури я веду себе ще стриманіше, ніж при пробі голосів. Ми сидимо в майках і трусах на лавочці, і я з огидою оглядаю своє миршаве тіло.
— Во! — хвалиться Шурка, вимахуючи довгими тонкими руками. — Во! В мене мускули, як у горобця!
Хлопці душаться від сміху, а вчитель фізкультури, в якого обличчя мов зів’яла картопля, а тіло завжди молодецьке, і завжди він підстрибує, навіть коли звичайно собі йде; так от той чоловічок обурюється:
— Ану тихо! Це вам урок чи бал?
І таке воно кумедне те «бал», що ми ще більше сміємося-заливаємося. Тоді він зриває нас з лавочки, і ми починаємо бігати, марширувати, тупати й по-військовому повертатися. Він хоче, щоб ми також по-молодецькому підстрибували, коли б звичайно собі йшли, і тільки наше здивування від того таке тупе й глибоке, що в учителя нічого з його бадьорих намірів не виходить.
Дівчата біля перекладини даремно намагаються підтягтися. Потім ідемо до перекладини ми. Підтягуємося по