Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

А коли ми зійшли і він повіз Катю далі, почав вголос дивуватися, як це вона зуміла «підчепити» таких веселих хлопців, до того ж двох. Катя забилася у куток й дивилася звідти вовченям, а коли плеснула за собою дверцятами й прибігла додому, то розплакалася. Потім вона розповіла про це мені, я сміявся, Володька сміявся також, а вона знову стала малим вовченям і подивилася на нас, як на монстрів:

— Це так вас тішить?

— А чому б і ні?

Вона смикнула плечиками, а що довго надутою бути не могла, ми знову почали читати вголос щось веселе, і поступово вовченя втекло з Каті й пострибало в ліси дрімущі і в хащі непролазні.

Було літо, ми сиділи на лавочці, мали багато вільного часу — перед нами поклався голубий краєвид, вітер куйовдив Катин чубок, вона, певне, про щось думала, бо ми вже надто довго сиділи мовчки. Потім подивилася на мене: гарне і юне обличчя я побачив, і було в ньому щось таке, що у мене тоненько скімнуло серце.

— Ото б майнути за місто! — сказала вона спроквола, і я миттю схопився на ноги, щоб виконати її повеління.

Старий трамвай поторохкував колесами, їхати ми вирішили якнайдовше, я щось оповідав Каті, а вона дивилася на мене й поблажливо всміхалася. І був на її обличчі той-таки загадковий вираз, що примушував моє серце завмирати, і може, через те замовкав я вряди-годи і дивився на неї, доки не чув нагадування, що мені й прокинутись уже пора.

Потім ми зійшли з трамвая і потрапили в поле. Я замуркотів романс «Не співайте мені сеї пісні», Катя засміялася й спитала, де це я його викопав.

— Це Леся Українка, — сказав я, і Катя кивнула головою.

Вітер шарудів її платтям, вона притримувала рукою поділ, трава була оксамитно-зелена, і ми лягли послухати жайворонків. Вони тремтіли у невимірній високості, і ми з Катею мовчки блукали в незбагненно синій голубизні, де хмари волохаті й срібні і де не менш срібні пташки.

Потім я сів, і мені кинулись у вічі Катині ноги, загорілі чудові ноги серед зеленої трави. Вона лежала, заплющивши очі, вуста її закусили травинку, а на обличчі лежав той-таки вираз, задля якого я міг би підскочити зараз і прихилити для неї будь-яку з отих срібнотілих хмар.

— А знаєш,— сказала Катя,— був час, коли я не вірила в любов.

Я приліг коло неї й відгорнув від лоба чубок.

— А зараз віриш? — спитав я тихо.

— Гм,— сказала вона.— Багато ти хочеш знати.

Вона розплющила очі, і я побачив у них небо.

— Не хочеться старіти, — сказала Катя.— Хочеться завжди мати вісімнадцять.

— Мені двадцять один.

— Ти мужчина. А жінці недобре старіти. Ми як квіти на цій землі.

Я всміхнувся і поцілував Катю в губи. Вони справді нагадували пелюстя: були прохолодні й м’які.

— Ми надто багато читали про любов, — сказала Катя. — Набагато раніше, ніж це прийшло до нас. Відчували все те безліч разів: переживання, сльози, переживання. Ми переживали, не знаючи, що воно таке насправді. І все стало кволе, нереальне й оранжерейне.

Вона сіла й поправила волосся.

— Це дурниці, — сказав я. — Коли цей вогонь запалюється в людині, всі теоретичні висновки летять догори ногами.

— Та вже ж, — засміялася Катя. — До речі, моя мамуня ще гадає, що я нічого не тямлю, й навіть відраджує ходити на фільми, де написано: «Тільки для дорослих».

— А ти йдеш саме на них?

— Ну звісно!

Ми засміялись, замовкли і знову задивились на небо. Воно поступово змінювало колір. Надходив вечір. Ще був далеко, але ми відчули раптом на собі його ніжний подих. Тепло запахла земля, тепло запахли Катині руки, що гладили моє волосся, — ми відчували якусь дивну заціпенілість. Ми зовсім забулися під цим просторим небом, бо те відчуття єдності, що відчували в цей момент, не було звичайним. Руки наші мимохіть зійшлись і стислись.

Повільно поверталися через поле. Навколо було тихо й прозоро. За нами вже крався сутінок, бо далекі горби були покриті густо-синім серпанком. Я тримав у своїй прохолодну Катину долоню.

— Кожен дбає про ближнього більше, ніж тому ближньому хочеться, — сказала Катя, продовжуючи нашу розмову.

— Моральна гігієна, — сказав я.

— Шофер таксі теж гігієніст,— мовила Катя.

— Всі люди гігієністи,— сказав я. — Медичні, моральні чи які там іще. Мабуть, тому, що надто на себе покладаються.

Ми йшли, й трава шелестіла довкола наших ніг. Це було чудово: Катині стрункі ноги, і ця трава, і цей сутінок, що тримався долонями за наші плечі, і наша особлива й неподільна з’єднаність. На Катине обличчя знову ліг її загадковий, прегарний вираз, і я весь час повертався, щоб зловити її погляд. Коли ж ми зустрілися поглядами, тиха й чудова музика виникла в кас.

Але Каті було цього не досить, і вона знову поверталася до тої ж таки теми:

— Чому ж люди отак непокоять одне одного?

— Бо змін бояться, — сказав я. — Кожен утверджує себе, а раз так, хоче залишити на землі свої засади й думки.

Трава ще й досі шелестіла біля наших ніг. Ішла поруч мене юна дівчина і тримала в голові якусь думку, якої я до кінця й збагнути не міг. Саме від неї на її обличчя лягало оте таємниче й серйозне, що так мене вабило. Я подумав під той