Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
— Ви б пішли пограли за школу, — сказав директор, але ми почали кричати, що там нема такого поля, і взагалі... Директор махнув рукою, але боязко подивився в бік будинку видатного професора. Ми його зрозуміли, але поки що було все гаразд, а поле тут і справді було чудове.
А якось зупинилися ми на четвертому поверсі і побачили, що ворота двору відомого професора відчинені і в’їжджає в них аж два ЗІМи. В тих ЗІМів одночасно порозчинялися дверцята, і з них вигулькнув відомий професор, потім вискочила, наче її катапультою кинули, його жінка; з другої машини вийшли незнайомі люди в гарних костюмах. Вони почали кланятись один одному, звичайно, не до землі, а так трошки — головою. Щось, певне, говорили, видно було люб’язні всмішки, а потім рушили всі разом у будинок, з якого вже біг їм назустріч, аж капці губив, голобородько. Він був принизливо зігнутий, і ми презирливо сплюнули.
— Приїхав, значить! — сказав Костя.
— Приїхав, — відказав Володька.
— Тепер уже будуть репресії: не дуже шуми, не дуже бігай!
Костя любив слово «репресії». Воно було складне і малозрозуміле.
Ввечері будинок весело світився, і крізь відчинені вікна чулися не зовсім тверезі вигуки. Костя криво всміхнувся й пояснив коротко:
— П’ють!..
Наступного дня ми знову грали в футбол. Відомий професор, який мав великий авторитет, ходив по саду, і я бачив, як нервово позирав він у наш бік. Але ми не зважали, бігали по полю і на все горло репетували. Тоді він пішов, а радше побіг у дім. Костя надто сильно послав м’яча, і той залетів у сад. Садівник викинув його, ми знову почали грати, і Костя знову необережно послав його в сад. Відомий професор раптом вискочив на подвір’я, підбіг до голобородька і вихопив у нього м’яча. Він щось сказав садівникові, а Костя крикнув через паркан: «Дядю, викиньте, будь ласка, м’яча!» Відомий професор розгнівано подивився на нього і, вийнявши з кишені перочинного ножика (з такою гарною-гарною ручкою), миттю розкрив його і всадив у шкіру покришки. Ми зойкнули, а м’яч шумно випустив із себе дух.
— Ось вам!— крикнув відомий професор і викинув нам порізане шмаття. Ми підібрали те, що було донедавна м’ячем, і нас усіх наче громом прибило. Костя ж був дуже ввічливий, він навіть сказав йому «будь ласка». Ми дивилися на порізаного м’яча і наче приятеля найдорожчого ховали: як так, думав кожен із нас, такий відомий професор, як так? Як так виходить? І чи можна?
Але м’яча вже не було, і ми поплентались у кімнати. Сьогодні ми були дуже дисципліновані, наші виховательки страшенно дивувалися, а ми все думали й думали: як так виходить? Як так можна? Ні, це й справді було незрозуміло.
Ми не могли такого вибачити. Вилазили на паркан і годинами сиділи мовчки. Відомий професор спочатку це терпів, а потім садівник почав нас зганяти. Тоді ми натягли на пальці резинки, а дехто взяв рогатку, і почали ціляти в надмірно лінивого професорського пса. Пес почав рватись із ланцюга, а відомий професор, такий солідний та авторитетний, вискакував без піджака, потрясаючи руками, й кричав: «Мерзотники!» Це було дуже мило, як і саме слово «мерзотники». Костя показував на мене пальцем і, давлячись зо сміху, проказував з інтонаціями відомого професора: «Мерзотник!» Я реготався й показував пальцем на Володьку, кажучи з інтонаціями відомого професора: «Мерзотник!» Володька реготався також і показував пальцем на Тольку, який відповідав нам так само.
Професор був шефом нашого дитячого будинку: ми ж були сиротами завдяки війні. Через те зібрали нас на лінійку, і ми з надзвичайно серйозними фізіономіями стояли перед директором. Правда, серця нам трохи стискалися, але ми були не з боязких. Відомий професор вийшов перед нас і почав репетувати. Він довго кричав, а потім йому втомилося горло, і він заговорив лагідно — це називалося «діянням на совість». Ми залюбки піддавалися цьому діянню і з усієї душі милувалися трохи задовгим носом відомого професора, авторитет якого був дуже високий.
Потім почав «діяти на совість» директор, ми терпляче вислуховували і його. Ми розуміли, що директор робить все це так собі, для годиться, бо все-таки авторитет нашого шефа немалий, директор старався щосили, і виходило це в нього непогано: розмахував руками, а в його голосі пробивалися трагічні нотки.
Потім професор пішов, і директор перестав нас картати. Він усміхнувся й розпустив лінійку.
— Ну його к чорту, цього авторитетного! — сказав Володька, і ми перестали вилазити на паркан.
Пізніше, щоб загладити конфлікт, відомого професора запросили до нас на Новий рік. Ми всі бігали, аж з ніг збивалися, в залі виросла чудова ялинка, скрізь було розсипано конфетті, а різнокольорові стрічки обплутали цілу стелю. Одне слово, все було чудово, і стіл ми постаралися зробити чудовим. Виділили найкраще місце: отут він сидітиме, він, професор, авторитет якого дуже великий. Ви уявляєте, він сидітиме поруч, дуже відома людина, і ми матимемо змогу із ним побалакати по-домашньому, адже був він нашим шефом і піклувався про нас.
Професор прийшов, зробили урочисті збори, ми захоплено плескали в долоні, він усміхався, довго тис руку директору, директор сяяв і теж усміхався. А потім професор говорив, і ми давно не чули такої пишної й красивої промови. Захоплено плескали в долоні і радісно всміхалися, ми вже зовсім забули про ті дрібні між нами непорозуміння.
А потім ми пішли до ялинки й до столу. І всі повернули голову на те місце, де мав сидіти відомий професор. Але там нікого не було, хоч ми дивились туди й дивилися. Прийшов, зрештою, й директор, він був дуже зніяковілий, дивився кудись поверх наших голів, а тоді й сказав: