Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

Він сів посеред кімнати на половинці стільця, зирнув на розполовинене порожнє око телевізора і прислухався. Здалося, що десь у глибині цієї квартири от-от має народитися зітхання. Пройде від одного кутка до другого, а тоді раптом спалахне золотою стягою. І вийде з їхнього дому ота скрижаніла тиша, а може, й вилетить, як жовті горобці, які помчать до лісу, де, скрутившись, лежить вуж із золотою короною на голові і де вже й зараз біжить щодуху від того коронованого вужа дівчинка з розкритим від страху й захоплення ротом.

Колька тицьнув пальцем у карту і сказав, що бачить Африку. «Яку там Африку?» — спитала Жанна, а Колька побіг до матері, яка зачісувалася коло дзеркала, і, потягши її за плаття, мовив: «Вона не вірить, що на карті видно Африку!» — «Видно», — відповіла мама, і Колька сказав переможно: «Ага!»

Мама перестала зачісуватися, вона взагалі була сьогодні дивна, сіла в крісло і спустила руки на голову. «Що це з нею?» — спитала Жанна, а Колька сказав, що в неї сьогодні поганий настрій.

Потім вони розглядали свої припаси, які зберігались у старій валізі. Колька назвав її лантухом, але батько сказав: «Лантух — це зовсім не те!» Колька відповів тоді: «І хай!» — а тато тільки підсміюватися почав. Там, у лантуху, була сурогатна кава «Балтика», сіль у напіврозірваній пачці, крупа, борошно й сірники. За вікном іще лежав шматок старого сала, правда, на те сало почали злітатися синиці і вже клювали його. Колька побачив це й обгорнув сало дротяною сіточкою. Синиці підлітали до сала, клювали, але в них нічого не виходило, і Колька сміявся. «Чого це ти смієшся?» — питала Жанна. «Тепер не дістануть!» — відповів Колька. Тоді Жанна подивилась у вікно, і носик їй зморщився: «Вони ж їсти хочуть, ті бідні синиці!» Але Колька на те тільки хмикнув, і це образило Жанну. А коли Колька пішов гуляти, вона відчинила вікно і зробила в сіточці невеличку дірку. «Це що тобі — літо?» — спитала мама, зайшовши, а Жанна відповіла, що вона хотіла подихати свіжим повітрям. Мама здивувалася й дозволила їй піти погуляти.

Жанна стала на лижі і з’їхала з горбка. Внизу вона впала, широко розкинувши ноги, а сусідський хлопець Вітько голосно зареготав. Він тицьнув у неї пальцем, і його товариш Алька теж зареготав. Жанна встала й сказала: «Подумаєш!» — вона пішла собі далі, але з гір більше не з’їжджала. Вітько позіхнув і пішов на своє подвір’я. Алька теж позіхнув і подався за ним.

Прибіг Колька і сказав: «Поїхали в неділю в Африку?» — «Чим поїхали?» — «А на лижах! — сказав Колька.— Ти, коли не хочеш, можеш собі не їхати, я не дуже й прошу, ото хіба варити їсти буде нікому!» Жанна злякалася і заявила, що вона хоче. Вдома вона думала про Африку, а коли прийшла мама, запитала: «А в Африку за один день можна прийти?» — «Прийдеш, — засміялася мама. — То дуже далеко».

Потім зайшов тато, і вони почали розмовляти з мамою про щось незрозуміле. Колька відчинив свого лантуха й уважно розглядав припаси. Мама схилилася над ним і сказала: «А виростеш — все це здасться дурницею». — «Що, в тебе поганий настрій?» — запитав Колька, і мама здивовано ззирнулася з татом. «А звідки ти знаєш, що таке поганий настрій?» — спитала вона, і Колька відповів, що він уже не маленький.

Наступного дня Колька оглядав сало. Синиці видзьобували його з дірки, і Колька загорлав: «А киш!» Він відчинив вікно і ретельно заправив дірочку. «Вони голодні», — сказала Жанна. «Мені не шкода того сала, — відповів Колька,— але що ми їстимемо в поході?» — «Це що тобі — літо?» — сказав, зайшовши, тато, і Колька швиденько прихилив вікно. З татом прийшов якийсь чоловік, вони почали розмовляти про балки, панелі й прогони — це було зовсім нецікаво. Колька схилився над своїм лантухом і щось обмірковував. Обличчя його було зосереджене, брови зсунуті, а губи шепотіли йому одному відомі розрахунки. Жанна підсіла до нього, і вони почали розмовляти про Африку.

В неділю вони вдягли лижні костюми, Колька начепив рюкзака і сказав: «А вони хай не знають, ми підемо, а коли прийдемо, то все розкажемо». Стали на лижі й пішли. Сніг був іскристий і гарний. Колька був веселий і розповідав Жанні про Африку. Там дуже цікаво, казав він, і все не так, як у нас: бегемоти, жирафи й зебри. І люди там зовсім чорні з голови до ніг, вони звуться неграми, а що такі чорні, то й ходять майже без одежі.

Сніг сріблився й сяяв, сліпив очі — це було дуже весело їхати в Африку. Колька сміявся, і його сміх був дуже гарний. А потім вони з’їхали з горбка, і Жанна не впала. Сніг був дуже твердий і слизький, обличчя — рум’яні та свіжі, одне слово, все було якнайкраще. Вони довго їхали, навколо розкинулося широчезне поле, там далі синів ліс, а тут з веселим шурхотом ковзалися лижі. А потім Жанна сказала, що втомилася. Колька повернув до неї розгніване лице і сказав: «Добрий день, я так і знав! Дійдеш з такими. З такими ніколи не дійдеш!» Жанна подивилася на нього злякано і сказала: «Я... та я ж нічого!»

Попереду був ліс. Вони нарешті добралися до нього і ввійшли між дерева. Сосни шуміли глухо й лагідно. Сніг нависав на гілках пухнастими шапками. Дихала зачарована принишкла тиша. Колька звівся навшпиньки й закричав: «Аго-ов!» Ліс відгукнувся й покотив далеко лунами.

А потім Жанна сказала, що натерла ногу й далі йти не може. Колька повернувся, щоб накричати