Обліковець - Марина Троян

– Ти ще не спиш? Сподіваюся, це не ми тобі спати завадили?

– Та я… просто хотіла фільм додивитися, – пробелькотіла Поля.

– Ну, тоді ще раз добраніч! – задоволеним голосом промуркотів Славко й пішов до ванної.

Міла стояла біля дверей, допоки Славко, тихенько насвистуючи якусь мелодію, зайшов до своєї кімнати й забарикадувався там. Тоді поволі зібрала розкидані на ліжку Славкові речі, обережно їх склала й повісила на спинку стільця. Дівчина всміхнулася: футболка була теплою й зберігала запах чоловіка. Було приємно тримати цю футболку й радісно усвідомлювати, що Славко не погребував трохи з’єхидничати, щоб підняти Мілу в сестриних очах. Та й у її власних також.

Наступного вечора, коли Славко на Полиних очах знову невимушено зайшов до Мілиної кімнати й на ключ зачинив за собою двері, Міла не втерпіла й сказала йому:

– Я навіть не знаю, як подякувати за те, що ти робиш!

– Облиш! Я не роблю для тебе нічого такого, що ти сама вже не зробила для мене.

Він дістав із кишені шортів диск, поставив у програвач і знову вмостився поруч із Мілою на ліжку.

Вони вільно лежали на подушках, дивлячись романтичну комедію, яка, на Славкову думку, повинна була сподобатися Мілі, та по черзі закидали дошкульні коментарі.

На фінальних титрах у Славка ніби на продовження коментарів вихопилося:

– Між іншим, учора до мене в ресторан приходила моя мати. Вона не відцуралася пообідати зі мною моїм їдлом і навіть похвалила стиль закладу. Уявляєш?

– Уявляю! – не без задоволення відмітила Міла. – Королівська лілія приземлилася до ромашок!

– Гірше! – засміявся Славко. – Персидська кішка сьорбала з качиної калюжі!

– От саме тому тобі не можна ігнорувати її зусиль. Якби моя мати так переступила через себе, аби налагодити зі мною контакт, я б могла спокійно вмерти щасливою людиною.

Міла сказала це весело й жартівливо, але від Славка не приховався сум, який мерехтів при цьому на дні великих сірих очей.

– Я певен, твоя мати також переживає за тебе! – спробував він заспокоїти дівчину. – Просто їй соромно показувати свою турботу, коли ти, на її думку, перебуваєш у надійних руках доброго чоловіка.

– Та вона про тебе знає тільки ім’я, адресу й те, що ти не бідний! – відрубала Міла. – Вона й разу не поцікавилася, як мені тут живеться!

– Гей! Не забувай про засланого козачка, який розлігся отам, на моєму дивані! Не сумніваюся, що Поля в усіх подробицях доповідає мамці про кожну пилинку у нас по кутках! – підбадьорив хлопець Мілу і встав. – Ну що ж, друга частина Марлезонського балету! – оголосив він і почав роздягатися.

Міла з інтересом його роздивлялася. Славко, помітивши це, затримав руку з рушником, який готовий був пов’язати поверх трусів, й уважно подивився на неї.

– Якщо хочеш, я залишуся, – запропонував він.

Міла сховала сором’язливу усмішку й змусила себе відповісти прямо:

– Я не можу.

Славкові не потрібні були довгі пояснення.

– Через Ростика?

– Угу, – не змогла вона збрехати.

Прокинутися, як і завжди, було легко. Важко було, як і завжди, зустрітися лицем до лиця з реальністю. Хоча, слід сказати, присмак цієї реальності дещо змінився.

Лейла давно вже розплющила очі, але поворухнутися не наважувалася. Вона лежала на простирадлах, від вигляду яких їй довелося відкоригувати своє поняття білого. Під тілом було м’яко, на тілі було м’яко, під головою було м’яко, а в голові – порожньо. Дівчина давно не спала й за цей час встигла вивчити кожну лінію тумбочки біля ліжка та кожен мазок картини на бузковій стіні. Саме ліжко було величиною з половину футбольного поля, та Лейла все одно згорнулася на самому його краєчку й дослухалася до рівного сопіння в себе за спиною.

У Лейли вже затерпла рука, на якій вона лежала, коли сопіння припинилося: Андрій прокинувся. Лейла заплющила очі. Чоловік кілька разів ворухнувся й завмер. Потім тихо-тихо підповз до неї, заглянув їй через плече та переконався, що вона спить. Проте про всяк випадок прошепотів:

– Піду зварю кави.

Аж після того, як він навшпиньках вийшов зі спальні й шурхотіння тихих кроків віддалилося, Лейла знову розплющила очі та сіла.

І хто б міг подумати: вона прокинулася поряд із чоловіком, якого знала кілька днів, тепер сидить отут, на цьому ложі, що пахне лавандою, розкішшю, владою над людьми та розпустою, і не може збагнути, чому в неї на душі так спокійно. Правду кажучи, у дівчини викликала більше занепокоєння ця кімната розміром з увесь її будинок, ніж те, що в ній сталося цієї ночі.

Ще вчора вона вирішила не вважати себе шльондрою. Усі внутрішні суперечки та вагання вона запхнула кудись глибоко-глибоко, як це звикла робити, залишаючи їх на невизначене майбутнє. Чи ж велике діло: після розхлябаного, грубого й хвалькуватого Шрама пустити до себе в ліжко витонченого та доглянутого вихідця з жіночого серіалу? І яка різниця, що це вона в його ліжку, і кому яке діло, що це не задарма?!

А от те, що вона перебуває в такому палаці, де одна лампочка коштує дорожче, ніж усі її надбання, наганяло на дівчину незбагненну тугу. Господар доклав усіх зусиль, щоб у його помешканні гостей супроводжувало відчуття не затишності та комфорту, а, скоріше, пригніченості від величі та розкоші, щоб гості почувалися не як удома, а як на прийомі в царя.

Скільки роздивлялася навкруги, своєї сукні Лейла не знайшла. Можна було огорнутися простирадлом чи нашукати в шафі якусь стару футболку господаря (саме так завжди чинять героїні тих самих жіночих серіалів), та Лейла не могла змусити себе взяти чуже без дозволу. Тому вона, як була, в одній білизні (добре, що хоч так), тихо вислизнула з кімнати й котячою ходою вирушила шукати ванну кімнату.

А коридорчик підступно вивернув у велику студію, де за солідним дубовим шинквасом зручно вмостився господар і ліниво сьорбав свою каву.

З появою Лейли Андрій поставив чашку й зістрибнув із високого стільця. Ляпання його босих ніг об плитку дивно відлунило в Лейли всередині. Вона заклякла перед Андрієм, не знаючи, що мусить зараз казати.

Хай там як, побачити його на свіжу голову при денному світлі було ніяково. Це вчора він був абстрактною, далекою фігурою в костюмі – єдиним шансом на мамин порятунок. А потім уночі був просто мужчиною, з плоті і крові, що існують за своїми, окремими від розуму законами. З такої самої плоті й крові, як і Лейла. А тепер перед нею сидів господар шикарних апартаментів, із власним усталеним