Обліковець - Марина Троян

– То що, думаєш, ми не можемо впливати на життя підопічних? – в’яло буркнув я.

– Та хто знає! – отримав філософську відповідь. – Може, і можемо, але чи воно нам треба?

Коли подзвонили у двері, Міла подумала, що це знову свекруха прийшла її підбурювати вкрутити гайки Славку. Дівчина налаштувалася на довгу дискусію, та, відчинивши двері, забула й найпростіші слова. На порозі стояла Поля з чорним пакетом із написом «Босс» та посмішкою від вуха до вуха.

– Ну, як тут поживає моя сестричка? – з перебільшеною душевністю почала заливати вона, обіймаючи й цілуючи Мілу. – Сто років тебе не чули, не бачили, уже й хвилюватися почали! Хоч би раз подзвонила! Чи загордилася зовсім?

З часу переїзду до Славка Міла дзвонила мамі з півдесятка разів, але Надька або «скидала» з’єднання, або брала слухавку на кілька секунд, щоб повідомити, що вона дуже зайнята, мовляв, пізніше зідзвонимося. Найбільше Міла переймалася за Соньку, бо не дуже вірила, що Надька з Полею приділятимуть їй достатньо уваги. Але після кількох невдалих спроб поговорити з мамою вона вирішила, що, коли щось буде негаразд, вони самі зателефонують. Дзвонити безпосередньо Полі Міла чомусь не мала великого бажання.

– Що ти тут робиш? – запитала Міла неждану гостю, яка, не чекаючи запрошення, вмостилася на дивані у вітальні.

– Оце так привітала сестру, яку давно не бачила! – скривилася Поля, жадібно роззираючись довкола. – Ти б краще обідом нагодувала, а то ж сюди не близький світ добиратися, я ледве дихаю від утоми!

– Із Сонькою все гаразд? – стривожено спитала Міла, розігріваючи вчорашній фарширований перець.

– А? Так. Що з нею станеться, – буркнула молода мамця.

– Що ж тоді? Чому ти так раптом приїхала без попередження?

– Ну… е… Я в селі трохи напартачила й тепер не можу там залишатися. Я хочу знайти тут роботу й перебратися до міста.

Міла не стала допитуватися, що такого накоїла Поля. Неважко було здогадатися, що вона загуляла з одруженим чоловіком, а його дружина про це дізналася.

– Крім того, – продовжувала Поля, – з грошима стало трохи сутужно. Мамка мені майже нічого не дає, бо твій татусь, дізнавшись, що ти вийшла заміж, перестав присилати на тебе аліменти.

Міла відвернулася до духовки, щоб Поля не бачила її обличчя. Вона й гадки не мала, що батько присилав якісь аліменти, бо ніколи від Наді нічого подібного не чула, і тим більше, не бачила ніяких грошей від неї. Чомусь їй раптом згадався батьків подарунок на вісімнадцятиріччя, який до неї так і не дійшов…

Міла кілька разів ковтнула й рясно закліпала, щоб прогнати сльози.

– То ти вже надивилася якісь оголошення? – намагаючись надати своєму голосу неупередженості, поцікавилася вона.

– Та я, власне, сподівалася, що твій чоловік мені підшукає якесь непогане місце, – заявила Поля. – Він місцевий. Крім того, його батьки мають не одну контору…

– Про його батьків облиш і думати, – обірвала її Міла. – Сам Славко буде пізно ввечері. Його треба питати, я тобі нічого обіцяти не можу.

Увечері на Славка чекав сюрприз у вигляді розцяцькованої, напахченої «своячки», яка встигла вилежатися в його ванні й захарастити йому вітальню своїм манаттям.

Дізнавшись про суть справи, у якій його примушували брати участь, Славко відповів, що має в ресторані вакансію різноробочої на кухні, але то більше чоловіча робота. Скривившись, Поля повідомила, що бажає знайти пристойну фізично неважку роботу, щось на зразок офіс-менеджера. Почувши, що в неї, окрім шкільної, немає ніякої освіти, навіть курсів ніяких вона не закінчувала, Славко відвернувся до Міли й демонстративно закотив очі. Але помітив Мілину пригніченість і нічого не прокоментував, лише пообіцяв порозпитувати своїх знайомих.

– У тебе є де жити? – запитав у Полі.

– Є, – відказала вона. – Тут! У вас же, крім спальні, є ще одна окрема кімната, де я могла б ночувати, не заважаючи вам.

Міла бачила, як Славко мало не вдавився від такої перспективи. Їй було цікаво, чи порушить він власне правило й чи викаже заради власного добробуту свій секрет. Та хлопець, зібравшись із думками, звернувся до Полі:

– Боюся, у нас усі кімнати зайняті. Бачиш, – знизив він голос, ніби розказував дещо, що можна розказати тільки надійним людям, – я вночі дуже хроплю. Міла не може спати зі мною в одній кімнаті, тому я ходжу спати в другу.

Поля, здавалося, засмутилася, але за хвилину без зайвої сором’язливості повідомила:

– Нічого страшного! Я й у вітальні поспати можу.

Коли Міла постелила сестрі на дивані та пішла до своєї кімнати мучитися жалями, до неї несподівано вломився Славко, добре зачинив двері й пошепки просичав:

– Що це твоя Поля в коридорі вовтузиться? Таке враження, що вона нас пасе!

Міла знизала плечима й відвернулася, щоб не показати Славку свого приниження.

– Вона здогадується, що ми не просто так у різних кімнатах ночуємо, – тихо вимовила вона.

Хлопець округлив очі.

– Вона не вірить, що ти спиш із власним чоловіком? – здогадався він.

Славко обійшов Мілу й став навпроти неї. Побачивши її стан, він обурився за неї так, наче хтось образив його особисто.

– Та хто вона така? Афродіта вишукалася!

– Нічого дивного, – мляво й безсило відповіла Міла. – Їй завжди важко було повірити, що мною можна зацікавитися. Хіба ж можна їй цим дорікати?

Славко всадовив її на ліжко, сів поруч й обійняв за плечі. Він увімкнув телевізор на найменшому звуку, знайшов комедійний канал і попідкладав побільше подушок, щоб зручніше було сидіти. Вони потроху заспокоїлися, почали входити в суть екранних жартів і за півгодини навіть тихенько гиготіли в унісон.

За годину, коли шоу закінчилося, Славко підійшов до дверей і приклав до них вухо.

– Твій Штірліц досі не спить, – прокоментував він почуте.

Раптом його обличчя розпливлося в хитрій посмішці, і він почав стягувати із себе футболку.

– Що ти робиш? – вирячилася на нього Міла, потроху червоніючи. Але відвертатися не подумала: надто гарне видовище перед нею відкривалося. Схоже, Славко не обмежувався лише велотренажером…

Дивно було через стільки часу спільного проживання усвідомити, що твій чоловік, виявляється, мужчина. До цього Міла чомусь сприймала його як щось на кшталт коронованої ходячої енциклопедії.

Славко, роздягнувшись до трусів, нашукав у шухляді рушник, обмотався ним навколо стегон, трохи скуйовдив своє волосся й змовницьки прошепотів:

– Іду її добивати!

Він і справді пішов по коридору, що, вливаючись у вітальню, упирався у двері ванної кімнати.

Міла припала до дверей і жадібно ловила кожен звук. Славко