Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

— Що таке? — спитав Ванс. — Що-небудь трапилось?

— Мені здається, ви могли б мене запросити до хати. — В її голосі чувся докір та нетерплячка. — Я завалилась на кризі і приморозила собі ноги.

— Та йди ти під три вітри! — задзвенів за Вансовою спиною голос Діви. Тоді долинув сміх Бланш та Бішопа і крикливий протест Корнела. Корлісові здалося, що вся кров ударила йому в обличчя. — Вам, Фроно, не можна сюди заходити. Хіба ви не чуєте?

— Але я мушу. Мені відмерзають ноги.

Він розпачливо відступив і зачинив за нею двері. Ввійшовши з темряви, вона на хвилинку зупинилась. А коли її очі звикли до світла, швидко розглянулася. В хатині було накурено, і від цього духу нудило свіжу людину, що прийшла знадвору. З величезної миски на столі стовпом виходила пара. Діва одбивалась від Корнела довгою ложкою на гірчицю. Викручуючись від нього, вона ще спромагалася щоразу старанно змащувати йому носа й щоки жовтим мастилом. Бланш, сидячи біля пічки, мовчки дивилась на це, а Дел Бішоп, з кухлем у руці, голосно вітав кожен вдалий рух Діви. Обличчя в усіх розпашілися.

Ванс безпорадно прихилився до одвірка. Все це здавалось йому якимсь неможливим безглуздям. У нього з'явилося химерне бажання зареготатись, але замість сміху він вибухнув довгим кашлем. Фрона, почуваючи, як ноги у неї дедалі більше німіють, ступила наперед.

— Гелло, Деле! — крикнула вона до Бішопа.

На цей знайомий голос веселощі зникли Делові з обличчя, і він повільно, ніби знехотя, обернув голову. Фрона відкинула відлогу, й лице її, свіже, рум'яне з морозу, видалося на тлі темного хутра сонячним зайчиком, що засяяв у брудному хліві. Всі вони її знали. Хто ж не знав дочки Джекоба Велса! Діва перелякано скрикнула й випустила з рук ложку, а Корнел, мимохіть розмастивши долонею гірчицю по всьому обличчю, присів на стілець. Тільки Карибу Бланш не втратила рівноваги й тихо сміялася.

Бішоп примусив себе сказати: «Гелло!» та після того знову замовк.

Фрона, почекавши хвилинку, промовила:

— Добрий вечір вам усім!

— Сюди! — Ванс, опам'ятавшися, посадив її коло пічки проти Бланш. — Скидайте швидше мокасини та присувайтеся ближче до вогню. Я спробую щось таке вам знайти.

— Будь ласка, холодної води, — попросила вона. — Це найкращі ліки, коли щось приморозиш. Дел мені принесе.

— Ви не дуже, одначе, приморозили?

— Ні. — Вона похитала головою і всміхнулася до нього, скидаючи мокасини, що геть покрижаніли. — Приморозила тільки зверху. В найгіршому разі — облізе шкіра.

Всі ніяково притихли. Чути було тільки, як Бішоп набирає з відра води в миску та Корліс порпається в своїх речах, вишукуючи найкращі й гарненькі мокасини та найтепліші шкарпетки.

Фрона, що енергійно терла собі ноги, зупинилася й підвела очі.

— Я, хоч сама приморозилась, не хочу, щоб замерзла й ваша веселість, — засміялася вона. — Будь ласка, гуляйте собі!

Джек Корпел випростався й кашлянув, Діва прибрала гордовиту поставу, а Бланш, підійшовши до Фрони, взяла в неї рушника.

— Я замочила ноги на тому ж місці, що й ви, — сказала вона і, ставши навколішки, почала з усієї сили терти Фронині ноги.

— Може, цим як-небудь обійдетесь? — Ванс кинув до ніг Фрони хатні мокасини й вовняні шкарпетки. Обидві жінки почали їх оглядати, перешіптуючись і стиха посміхаючись.

— Але як ви опинилися глухої ночі на цій дорозі самі? — запитав Ванс. Його дуже вражало, що Фрона так спокійно й сміливо поводиться в цій ситуації.

— Я так і знала, що ви почнете мене чистити, — відказала Фрона, допомагаючи Бланш розвішувати мокрі мокасини над вогнем. — Я була в місіс Стентон. Ми, бачите, я та міс Мортімер, тиждень уже гостюємо у Пентлі. Я думала вийти від місіс Стентон рано, але в неї дитина обіллялася гасом, а чоловік її в Доусоні, — ну, то ми й поралися коло дитини, аж поки небезпека минула. Оце півгодини тому кінчили. Вона ніяк не хотіла пустити мене саму, та я переконала її, що страху нема ніякого. Я ж не сподівалася, що в такий мороз крига може провалитись.

— Як же ви рятували дитину? — спитав Дел, щоб підтримати розмову.

— Жувальним тютюном. — Коли сміх притих, вона казала далі: — Гірчиці не знайшлося, і я нічого кращого не могла придумати. А тютюном врятував колись мені життя Мет Маккарті ще в Даї. Я тоді захворіла на круп. Одначе ви співали, як я зайшла. То співайте й далі.

— Я більше не можу, — промовив Джек Корнел, зніяковівши.

— Ну то ви, Деле, заспівайте «Летючу хмарину». Як, бувало, ото на річці.

— Він уже цієї співав, — сказала Діва.

— А ви? Я певна, що ви можете співати.

Фрона привітно всміхнулася до Діви, і та виконала якусь баладу далеко краще, ніж сама сподівалася. Ніяковість, що була настала, коли прийшла Фрона, скоро зникла, і знову почалися пісні, тости, веселощі. Фрона, для годиться, також пригубила слоїк із-під варення і проспівала «Анні Лорі» та «Бен Болта». Водночас вона крадькома подивлялася, як впливає пунш на Корнела та Діву. Це був новий для неї досвід, і вона була задоволена. Їй тільки шкода було Корліса, що неохоче виконував обов'язки господаря.

Шкодувати, проте, не дуже-то було й треба. «Будь-яка інша жінка…» — повторював він разів двадцять у думці, дивлячись на Фрону й уявляючи собі, що було б, якби постукала в двері та ввійшла оце котрась із тих багатьох жінок, що колись чаювали в його матері. Ще вчора було б йому неприємно бачити цю Бланш, яка розтирає ноги Фроні, а сьогодні він радів, що Фрона дозволила їй це, і відчував велику симпатію до Бланш. В такому піднесеному настрої, може, почасти під впливом пуншу, він мовби знаходив на її згрубілому обличчі якісь нові незнані цноти.

Фрона взула висохлі мокасини й стояла, терпляче вислухуючи Джека Корнела, що, гикаючи, промовляв останній не зовсім зрозумілий тост.

— За… за… людину, — хрипко белькотів він, — що створила… створила…

— Цей благословенний край, — підказала Діва.

— Правда, люба моя… за людину… що створила цей благословенний край… за… за… Джекоба Велса!

— Та додайте, — крикнула Бланш, — і за дочку Джекоба Велса!

— Браво! Встаньте всі! До дна!

— О, вона молодець, хоч куди, — ознайомив Дел, розчервонілий від пуншу.

— Я хоч раз хотіла б потиснути вашу руку, — тихо промовила Бланш серед загального шуму.

Фрона скинула рукавицю, що була вже наділа, і вони міцно поручкалися.

— Не треба, — сказала Фрона Корлісові, побачивши, що він надів шапку й зав'язує навушники. — Бланш каже, що до Пентлі всього півмилі звідси, і дорога йде прямо. Не треба мене проводити. Ні! — Фрона промовила це таким рішучим