Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон
Тим-то люди, добувшися молодої Півночі, холодної, суворої, повної небезпек, — струшували з себе південну млявість і не на жарт віддавалися боротьбі. Водночас вони струшували з себе багато дечого, що дала їм цивілізація: всі її недоладності, більшість її від'ємних сторін і, може, трохи й чеснот її. Можливо. Але зате вони зберегли великі традиції і бодай жили чесно, сміялися від щирого серця і сміливо дивились одне одному в вічі.
Через це жінці, вродженій на південь від п'ятдесят третьої паралелі і пещеній змалку, не годиться необачно мандрувати по північних країнах, — хіба що в неї велике серце. Хай вона ніжна, тендітна, емоційна, хай в очах її зберігся блиск і безпосередність, хай вуха її створені для солодких мелодій. Але коли вона має сталий, здоровий світогляд, до того ж досить широкий, щоб розуміти й прощати, з нею нічого лихого не трапиться і сама країна її визнає за свою. Якщо вона цього не має, то вона побачить і почує багато такого, що образить її, і вона дуже страждатиме, і втратить віру в людину, а це буде для неї найбільше нещастя. Таких жінок слід би оберігати, віддавши під опіку їхніх родичів-чоловіків, чим ближчих, тим краще. Що ж до Доусона, то слушно було б підшукати для них яку-небудь хатину на горбу над містом, а найкраще — на західному березі Юкону, і не випускати їх звідти без проводарів та оборонців. Схил же горба за хатиною можна рекомендувати їм, як найзручніше місце, щоб прогулятися та подихати свіжим повітрям, бо там їм слуху не ушкодять круті слова чоловіків, що борються за життя.
Ванс Корліс витер останню олив'яну тарілку й поставив її на полицю. Тоді закурив люльку, ліг на постелю й почав додивлятися до мохом позашпадльованих шпарин на стелі своєї хатини. Ця хатина стояла біля підніжжя Французького пагорба, над річкою Ельдорадо. Поряд проходила основна дорога, і єдине віконце хатини привітно підморгувало вночі припізнілим подорожанам.
Штурхнувши ногою двері, в хату вступив Дел Бішоп з в'язкою дров. Вуса й борода так у нього обмерзли, що він не міг і слова промовити. Це завше завдавало йому клопоту, і тому він, не довго думаючи, нахилився обличчям просто в гаряче повітря, що йшло від пічки. Іній враз розтанув, і краплини, падаючи на розпечену, аж білу пічку, стали шалено підстрибувати. Потім цілі крижинки почали відпадати від його бороди, з брязкотом падали на пічку й сердито шипіли, перетворюючись на пару.
— Отже, ми бачимо зараз перед собою явище, що ілюструє три стани матерії, — засміявся Ванс, промовляючи монотонним лекторським голосом. — Тверде тіло, рідина та пара. За хвилину ви побачите й газ.
— В-в-воно-то все добре, — промимрив нарешті Бішоп, насилу відірвавши від верхньої губи крижинку й кидаючи її на пічку.
— Скільки градусів, гадаєте, Деле? П'ятдесят?
— П'ятдесят? — з невимовним презирством перекривив Бішоп, витираючи обличчя. — Живе срібло вже кілька годин, як замерзло, а мороз усе ціпить та ціпить. П'ятдесят!
Я поб'юся об заклад на нові свої рукавиці проти ваших старих мокасинів, що тепер не менше сімдесяти.
— Ви такої думки?
— Хочете закластись?
Ванс, сміючися, кивнув головою.
— За Цельсієм чи Фаренгейтом? — запитав Бішоп з деякою непевністю.
— Знаєте, коли вам так забажалося моїх старих мокасинів, — сказав Ванс, нібито образившись за таку неймовірність, — то я можу вам їх віддати й так, без закладу.
Дел забурчав і розлігся на другому ліжку біля протилежної стіни.
— Дуже смішно, якраз. — Корліс не відповів, і Бішоп, вваживши своє слово за останнє, повернувся на бік і почав розглядати мох на стелі.
Цієї розваги вистачило на чверть години.
— Чи не зіграємо часом партію в крибедж, щоб ліпше спалося? — кинув Бішоп, звертаючись до другого ліжка.
— Згода! — Корліс встав, потягся й переставив гасову лампу з полиці на стіл. — Як ви думаєте, вистачить? — запитав він, намагаючись розглянути крізь дешеве скло рівень гасу.
Бішоп поклав на стіл дошку до гри і глянув на лампу.
— Я, здається, забув її налити. Тепер уже не треба. Наллю завтра. На один робер вистачить.
Корліс узяв карти в руки й задумався, почавши тасувати.
— Нам, Деле, випадає далека дорога, — сказав він. — Вирушимо через місяць, приблизно в середині березня, я так гадаю. Річкою Стюарт до Макквещену, потім угору Макквещеном, спустимося по Мейо, пройдемо сухопуттям до Мейзі-Мей, звернемо на Гендерсонів потічок…
— Індіяною?
— Ні, — відказав Корліс, роздаючи карти. — Нижче, там, де Стюарт вливається в Юкон. А звідти повернемось до Доусона, поки крига не скресла.
У шукача золота заблищали очі.
— Таки далеченько, але прогуляночка добра. Щось новеньке?
— Я маю звістку від групи Паркера, з Мейо. Макферсон теж гав не ловить на Гендерсоновім потічку, — ви його не знаєте. Вони держать язик за зубами, і, звичайно, важко сказати, одначе…
Бішоп повагом кивнув головою, а Корліс тим часом перевернув побиту козирку, Делові ввиділося вже певних «двадцять чотири», коли в двері хтось важко постукав і почулись чиїсь голоси.
— Заходьте! — гукнув він. — І не зчиняйте такого галасу. Ось дивіться, — звернувся він до Корліса, відкриваючи карти, — п'ятнадцять — вісім, п'ятнадцять — шістнадцять та вісім… разом двадцять чотири. Я виграв!
Корліс хутко скочив з місця, а Бішоп підвів голову. В двері незграбно встромились три постаті — дві жіночі та одна чоловіча — і, засліплені світлом від лампи, стали коло порога.
— А бий мене сила божа! Корнел! — Бішоп потис чоловікові руку й потяг його на середину.
— Пам'ятаєте Корнела, Корлісе? Джека Корнела, тридцять сьома з половиною ділянка в Ельдорадо?
— Чому ж не пам'ятати! — щиро відказав інженер, стискаючи гостеві руку. — Препогана то була осіння ніч, коли ви дали нам притулок. Та зате який чудовий був оленячий біфштекс на сніданок!
Джек Корнел, зарослий
