Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

Корліс із Бішопом пристали на острові Розпуття (його так звали, бо гурти нових шукачів золота тут звичайно дрібнилися і йшли далі в різні боки) у Томмі Макферсона, що вже давніше й не без вигод тут влаштувався. За пару днів сюди ж після ризикованої подорожі по Білій заявилися й Велси і розіп'яли намет на горішній частині острова. Кілька виснажених «чечаків», перші ластівки сьогорічної лихоманки, стали табором уже перед самим льодоходом. Були тут ще якісь мимовільні острів'яни, що їх небезпечний лід примусив зійти на берег; тим часом вони заходилися будувати плоти та рядитися із власниками човнів. Між ними виділявся барон Курбертен.

— О! Це чудово, надзвичайно! Правда? — Так привітав він Фрону, зустрівшися з нею другого дня.

— А що саме? — спитала вона, подаючи йому руку.

— Ви, ви! — Він зняв шапку. — Просто неймовірно!

— Я певна… — почала вона.

— Ні, ні! — перебив француз, струснувши в запалі кучерями. — Ні, не ви! Оно! — Він показав на човна, за якого оце тільки Макферсон здер з нього втроє. — Каное! Правда, гарненьке!

— А-а, човен, — протягла Фрона дещо розчаровано.

— Та ні, ні! Вибачте! — Він сердито тупнув ногою. — Я не про човен і не про вас. Ага, ось я пригадав! Ваша обіцянка! Одного разу, пам'ятаєте, ми у мадам Шовіл розмовляли про човни та про моє неуцтво в цій справі. І ви мені пообіцяли…

— Що дам вам першу лекцію?

— Ну хіба ж це не надзвичайно? Чуєте? Дзюрчання! Десь там у глибині річки. Скоро вода розіб'є свої кайдани. Ось тут човен, і ось тут ми зустрілись. Перша лекція. Чудово! Чудово!

Нижче по річці за островом Розпуття лежав острів Рубо, і розділяла їх лише вузенька протока. Ось сюди й прибув Сент-Вінсент, останній мандрівець, який ще наважився пройти кригою. Дорогу на льоду пройняло вже водою, і собакам доводилось іноді пливти. Він поселився в хатині у Джона Борга, мовчазного, похмурого чоловіка, що немов ховався від людей. Так уже мало статись, що з усіх хатин Сент-Вінсент вибрав саме цю і поселився там, поки скресне крига.

— Та нехай, — відказав господар на прохання притулку. — Киньте отам у кутку свої укривала. Бела забере дрантя з тапчана.

До самого вечора Борг мовчав, аж тоді озвався ще раз:

— Ви не маленькі, й самі собі зварите. Коли вона звільнить пічку, можете собі палити.

«Вона», цебто Бела, була молода гарненька індіянка, вродливішої за яку Сент-Вінсент ще ніколи не бачив. Шкіра у неї була не брудно-смаглява, як от звичайно в її одноплемінців, а чиста, світло-бронзова, і риси обличчя вона мала м'якші, більш витончені, ніж в інших жінок її раси.

Після вечері Борг сів біля столу, підперши підборіддя й щелепи своїми потворними ручиськами. Він курив смердючий сиваський тютюн і дивився просто перед себе. Могло б видатися збоку, що він про щось задумався, коли б не його очі, похмурі, непорушні, без жодного виразу, як і все обличчя.

— Ви давно вже в цих краях? — спитав Сент-Вінсент, намагаючись завести розмову.

Борг повів на нього своїми чорними понурими очима, що мовби заглянули йому всередину, прошили його наскрізь і почали вдивлятися у віщось поза ним. Про Сент-Вінсента Борг наче зовсім забув. Він, либонь, згадав собі щось надзвичайно важливе та тяжке, чи не свої гріхи? — нервувався журналіст, скручуючи цигарку. Коли хмара жовтого диму розійшлася й Сент-Вінсент гадав уже братися за другу цигарку, Борг раптом озвався:

— П'ятнадцять років. — І знову замовк, похмурий і непорушний.

Сент-Вінсент, немов зачарований, після того з півгодини придивлявся до цієї загадкової постаті. Перш за все впадала в очі голова — велика, важка, непоправної форми, вгорі ширша. Трималася вона на грубій і м'язистій, як у бика, шиї. Природа не окупувала, по-первісному щедро відливаючи цю голову, і кожна окрема її частина свідчила про стихійну й непомірковану первісну асиметричність. Густе й довге поплутане волосся місцями сивіло й тут же поруч, неначе на сміх, всупереч старості, звивалося в чорні без блиску кучері, надзвичайно густі, наче товсті покривлені пальці. Шорстка борода, що росла кущами, де рідко, а де густо, як щітка, пойнялася сивиною. Вона чудернацько розбуяла по всьому обличчю й спадала на груди, не закриваючи, одначе, запалих щік та скривленого рота. Губи були тонкі й якісь по-байдужому жорстокі. Але найбільшою його аномалією було чоло, що необхідно доповнювало неправильність інших рис — чудове чоло, широке й опукле, що велично зносилося вгору. Воно мало свідчити за великий розум та високу мудрість.

Юкон скресає. Фото 1890-х років.

Бела, перемиваючи та складаючи на полицю посуд за плечима у Борга, раптом випустила важкого олив'яного кухля. В хаті було дуже тихо, й стук пролунав несподівано. В ту ж хвилину Борг, дико заревівши, скочив з місця, аж стільця перекинув. Очі в нього хижо світилися, обличчя корчилось. Бела несамовито вереснула, мов на смерть перелякана тварина, і припала йому до ніг. Сент-Вінсент відчув, як волосся заворушилося в нього на голові і мороз пішов поза шкурою, немов холодним вітром його обвіяло. А Борг поставив стілець на місце, сів так само, як і перше сидів, і, поклавши голову на руки, знову задумався.

Ніхто й слова не промовив. Бела далі, неначе нічого не сталося, перемивала посуд, і Сент-Вінсент, скручуючи тремтячими руками цигарку, питав сам себе, чи не привиділася часом йому вся ця сцена.

Джекоб Велс засміявся, коли Сент-Вінсент розповів про цей випадок.

— Це така в нього вдача, — промовив він. — Вчинки його такі ж своєрідні, як і зверхній вигляд. Борг не належить до товариських тварин. Він більше тут років прожив, аніж має знайомих. Правду кажучи, я думаю, що в нього на всій Алясці немає жодного приятеля, навіть з-поміж індіян, хоч він і багато серед них попотерся. Вони його прозвали Джонні Буркотун, хоч його радше б назвати Джонні Різун, бо він пальоний, мов іскра, і скорий на розправу. Такий гарячий. Одного разу в нього з агентом у Арктік-Сіті виникло якесь непорозуміння. Правда була на Борговому боці, помилявся агент. Але Борг одразу почав бойкотувати всю компанію і цілий рік їв саме тільки м'ясо. Згодом я випадково зустрівся з ним у Танані і на превелику силу вмовив його знов купувати в нас харчі.

— Дівчину він вивіз із верхів'я Білої, —