Доктор Серафікус. Поза межами болю - Йосип Васильович Турянський

За гроші буде юрба качатися перед тобою в поросі й болоті; грішми відбереш людині честь і життя; за гроші станеш Гібралтаром лицарськості й честі, хоч би ти був і найбруднішим плюгавцем; за гроші держава зробить тебе ексцеленцією[115]. Невже це не гарно звучить: ексцеленція. Сабо! Та найкраще, найсолодше, ба короною творіння буде оце: за гроші найкращі, найбільш чудові женщини, мужатки, дівчата, молоді, католицькі, православні, протестантські, орієнтальні[116] – всі будуть вішатись тобі на шию.

З роздертими шматками грошей в устах, із широко витріщеними очима, кричав Сабо, як навіжений:

– Виріжу, вимордую всі ті дурнуваті ексцеленції, всіх тих дипломатів, воєнних горлаїв, грошопасів, які напиваються, як опирі кров’ю, здитинілої людськості!

При тім Сабо випльовував шматки, і здавалося, начеб він тепер трохи втихомирився.

Мовчки глядів на тисячкоронівки, що лежали довкруги нього, й ніби думав над чимось. Нараз він вибухнув сміхом якоїсь дикої радості, начеб йому впала в голову якась щаслива думка. Уперто позирав на банкноти на землі і крикнув:

– Ви – аристократичні конячі черепи, ви – дипломатичні й воєнні лицарі-розбишаки, ви – золотом обвантажені дики, ви – струпішілі тайні радники! Я кличу вас на суд! Вищим суддею буде найбідніший, найголодніший, найнужденніший пес. Чи звісно вам, як цей пес зоветься? Сабо!

Тут Сабо глумливо уклонився і ще раз плюнув. Опісля вхопив тисячкоронівку, держав її обома руками собі перед очі й питав грімко:

– Як ваше чесне ім’я, ви, високопоставлений державний кате людства? Га, га, га! Зі смертельної тривоги перед суддею Сабом ви забули язика в роті… Це ви – той державний керманич, цей трусливий хам, який найбільше причинився до того, щоби зробити з усього світу страшенну різницю! В імені мільйонів зарізаних вами людей засуджується вас оцим на смерть.

Сабо взяв один кінець банкноту в уста й роздирав його зубами й пальцями на дрібні кусники, котрі падали на його брудний плащ.

Під час того, як він випльовував шматки паперу, що лишилися в його устах, Добровський сміявся до нього словами:

– З тебе моторний козак, Сабо. Твій гнів і твоя роль, як найвищий трибунал, дають мені справжню душевну насолоду. Але зберігай справедливість навіть супроти найнижчих злочинців.

Тут Добровський перейшов з товарисько-глумливого тону в пародично-патетичний і сказав далі:

– З цієї причини прошу Вас, пане судде Сабо, понехати супроти своїх делінквентів[117] Ваше високошанібне плювання…

Сабо вже тримав перед очима другу тисячкоронівку і питав насмішкувато:

– А це що знов за один, із яким тепер маю честь?

І сейчас відповідав сам аристократично-носовим тоном:

– Генерал кавалерії граф Х. представляється слухняно.

А, пане генерале, лицарю ордену Марії Терезії! Ви є цей, що наказав цілому моєму баталіонові брати приступом, без артилерійного підготування, сербську гору, що аж кишіла від дротяних запор і від машинових крісів. А весь огонь артилерії ви наказали звернути ззаду в плечі бідних небораків, і при помочі сербського вогню знищили ви до ноги свій власний батальйон! Лиш я сам одинокий остав на те, щоб ви, пане генерале, станули тепер тут переді мною на суд. Тремтіть переді мною, пане графе, тремти, ти, к-к-каналіє, ти, бестіє в людській подобі, ти… ти…

Зі скаженою люттю він кусав, гриз, жував банкнот і судорожно розривав, роздирав його пальцями.

З жахом позирали товариші на нього, й навіть сам Добровський, який мав охоту кепкувати, мовчав.

Сабо вхопив свіжий банкнот і кричав далі:

– По твоїм запаху сейчас пізнаю, хто ти такий. Значить, представлення зайве. Ти, к. к. воєнний доставець, ти, гієно, ти, що з воєнного горя, з крові, з трупів, нужди селян і робітників, з болю вдів і сиріт згоропашив собі мільйонний маєточок. Я повинен тебе роздерти своїми зубами; на жаль, я не можу устромити тебе в мої уста, бо ти мені занадто смердиш…

Після тих слів зім’яв банкнот у маленький вузлик, обернувся й кинув його в дебру.

Тримаючи перед собою нову тисячкоронівку, Сабо говорив:

– Ви, всечесніший пане Черевайку й достойнику, належите до тих, які з очима, все зверненими до неба, просто підтюпцем у пекло чимчикують… Ви з проповідниці загрівали людей до різні брата. Що мені з вами почати, високопреподобний отче? З вами треба поводитися набо жно, як слід такому православному католикові, як я.

Сабо завернув очі і глянув з великою набожністю на чорне небо.

Опісля взяв обережно банкнот кінцями пальців лівої руки, а правою рукою давав паперові кулаком удар за ударом, доки папір не розлетівся і всі кусники не впали на землю.

Обома руками взяв тепер Сабо новий банкнот і бурмотів:

– Чую якусь горяч у пальцях… Хе, хе… навинулася мені між пальці – баба… Pardon, madame… Війна зробила мене дикуном… із цієї причини я буду в вашім товаристві поводитися, може, трошки непристойно…. а може, навіть дуже грубо… Як вам на ім’я? Ви мовчите засоромлені, так якби з вас була чотирнадцятилітня дівчина… Ні, ні, тільки без облуди… Коли ваш муж серед бурі і громів, серед морозу і снігу лежав в огні гранат і в обличчі смерті тільки про вас думав, ви не мали сорому ваше подружнє ложе гріти разом із якимось лайдаком. Жіноча честь, діти, матерні гордощі – все те було безсильне супроти ваших інстинктів повії, ви, madame, ти, бруде, ти, суко…

Сабо приклав банкнот до носа, висякався, опісля відкинув його з погордою далеко від себе, плюнув за ним і крикнув:

– Бруд до бруду!

Новий банкнот представлявся устами Саба ось як:

– Я… я… його… го… го… Be… Величність… королівський полководець…

А, найпідданіший, найпокірніший слуга Вашої Beличності… Це ви – символ оцього хліва, що ним є сучасний державний і соціальний лад. Вас треба живцем спалити.

– Дай спокій королівському Величеству, – кпив Добровський, – воно майже таке бідне, як ми всі тут. Хай його Величество зволить вселаскавіше так, як ми, гинути з голоду й морозу…

З тими словами Добровський перехопив банкнот, який уже летів в огонь, і тримав його у своїй руці.

– Кинь його сейчас у вогонь, – кричав Сабо, – а то я буду мусив думати, що й ти належиш до цієї чесної компанії…

– Ти дуже помиляєшся, – сміявся Добровський і кинув гроші в дебру.

Сабо зібрав розсіяні гроші й кинув їх у вогонь.

Хвилину сидів мовчки, й було видно, що чорні думи зовсім насіли його. Нараз підняв стару, зім’яту, напівроздерту однокоронівку, що