Доктор Серафікус. Поза межами болю - Йосип Васильович Турянський
Коротке хлипання струснуло ним.
– Ні, ні… товариші… не кажіть їй так… перекажіть моїй матері… о боже… що мені, бідному, їй переказати…?
Привітайте її гарно від мене і… скажіть їй якесь… любе, добре слово від мене…
І скажіть їй, товариші, що я вмер… у теплій хаті… на білій постелі…
Всі останні сльози закрили йому очі у глибоких ямах.
Прошу вас, товариші… поможіть мені встати…
Товариші підняли його.
Синьою, опухлою рукою обтер очі.
Глянув на сірі хмари й закликав, здивований і розчарований:
– Нікого не бачу…
Невже я у сні бачив матір?..
Мамо, не пливи до мене!..
Бо як побачиш мене… то серце тобі з болю трісне…
Будь здорова, мамо… й не плач дуже… за мною…!
Товариші поклали його легенько на замерзлий сніг.
– Зимно мені… зимно… зимно…
Прошу вас, товариші… добийте мене… хай я… довго не мучуся…
Добровський потішав його:
– Не бійся, товаришу. Ти зараз заснеш, і весь твій біль мине.
Незабаром ми всі заснемо, і всім нам разом із тобою буде добре.
Незадовго Бояні заснув і – було йому добре. Його мати таки прийшла до нього.
І у сні не чув він болю, не видів смерті, лиш усміхався радісно, бо його лице чуло биття серця в теплій матерній груді.
……………………………………………
……………………………………………
……………………………………………
Вони стягнули з трупа товариша убрання й розпалили вогонь.
Довго слухали вони мовчки шипіння вогню з похиленими головами.
Їх душі полинули в далекі країни.
Осінньою росою падали на вікна білих хат.
Незримими ангелами витали в кімнатах над людськими головами.
І цілували їх на привітання й на прощання.
……………………………………………
Після довгого мовчання вони глянули на труп товариша.
Лежав висохлий, тонкий, наче тріска.
Його грудна клітка наче роздерла блідо-зелену шкуру, і ребра дивилися сумно, наче голі жебраки, на чорний, понурий світ.
Набресклі фіолетні ноги й руки відбивали дивно й лячно від цілого тіла.
І його посиніле лице опухло.
Але смерть не встигла стерти з нього радісної усмішки, яка наче розлилася по цілім обличчі й дала йому лагідний, милий вираз.
І здавалося їм, що його застиглий усміх ніби говорив до них:
«Товариші, тепер я щасливий…!»
І як дивилися на мерця, на устах кожного блукало невимовлене питання:
«На кого прийде черга тепер?»
……………………………………………
Важке мовчання перебив Добровський:
– Оце має бути людська доля! Вродилася людина, плакала, сміялася, співала, навчилася ходити і причимчикувала, сердешна, аж сюди, щоби після найстрашніших мук покластися тут, у тій проклятій льодовій пустині на спочинок.
– Та проте він лежить усміхнений, – замітив Ніколич, глянувши на нього.
– Ця усмішка – це, мабуть, іскра щастя… хвилина божевілля серед безтямного болю дала йому цю іскру, – зауважив Добровський.
– Невже ж і нам присуджене таке щастя? – спитав Ніколич і здригнувся.
……………………………………………
Добровський дивився довго й нерухомо в огонь.
Одначе його очі, здавалося, не бачили вогню.
Вони блукали по глибоких нетрах його душі й наче шукали чогось.
Вкінці він поглянув через огонь у спокійну, замерзлу даль і сказав наче до себе самого:
– Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити.
II
Вони сидять довкола вогню й чують, як нове, давно забуте життя починає струєю литися в їхні жили.
Шипіння вогню вражає мило й солодко їх уха, як пестливе щебетання дитини.
Вони не проміняли б слів огню за найкращі мелодії чудової музики, бо вона була б тепер тяжким роззвуком для їх замерзлої душі.
Пісня палахкотіючого вогню будить почування й думку.
Наче в’язні з тяжкої тюрми, вони тікають зі зболілої душі.
Мов птиці у вирій, вони летять у далекі країни.
Уява, що прагне тепла і світла, дивно їх малює.
Ні сніг там не біліє, ні мороз не тисне, ні людські сльози там не ллються.
Вічний мир і тихе щастя там царюють.
Синє небо нахиляється з любов’ю над зеленою землею.
Там усе благословенне літо красується, там вічно сонце сяє.
А те сонце так велике й могутнє, що півнеба заступає.
І так любо гріє, так розкішно пече… пече…!
Світло безбережною повінню розлилося по зелених полях, заквітчаних лугах і по селах, що ховаються в зелені садів, ніби зі сонцем у піжмурки грають.
І ясне проміння лягає відпочити на верховіттях темних лісів.
А там, на блакитному крайнебі, під задуманим, темним лісом, на зеленому рядні буйних трав синє повітря в розкішній жарі сонця тремтить… тремтить…
Сонце любить людей. Сходить із неба й ховається в їхній душі.
І де є серце, там сонце світить.
Люди ховаються між білими квітками в зелених травах, сміються до сонця і благословляють його.
Та деякі люди не хочуть одпочивати на сонці.
Беруть маленькі діти на руки, і йдуть у сад, і сідають у тіні вишень і яблунь.
……………………………………………
Понад сніжно-білі шпилі гір, понад скам’янілі сизі хмари душі тіней мостять шлях і тим шляхом за щасливими людьми в країні сонця свої думи, свою тугу шлють.
І зникають безкраї простори, розвивається сиза мла, й країна сонця виринає, як ясне видіння перед тінями, і мріє на крайнебі перед ними…
І крізь серпанок проміння і мрії очі бачать: хтось сидить із похиленою головою… хтось клячить і руки до неба здіймає… хтось дрібний лист пише… хтось очі обтирає… маленький хлопчик дивиться комусь пильно в вічі… певно, питає:
– Мамо, коли тато до нас верне?
……………………………………………
……………………………………………
Нараз усі мрії сполохав, наче пташки, дивний і тривожний голос сліпого:
– Не тікайте від сонця! Не ховайтеся в тіні!
Злякався власного голосу і прокинувся з просоння. Сліпими очима глянув із зачудуванням на товаришів та тривожно запитав:
– Де ми?
Вони здригнулися.
Здавалося, що душі безлічі людей, котрі лежать на безмірному цвинтарищі буття і в могилі ще страждають, вийшли з могили опівночі й питають:
– Де ми?
……………………………………………
Я глянув на його обличчя.
Воно так виглядало, начеб не було вже з цього світу.
Хоча цій людині було доперва двадцять чотири роки, то її сліпі очі, її зеленаво-землисте, глибокими ямами й морщинами пооране лице, посивіле буйне волосся зробили її старцем.
Колись у його великих і гарних, мрійних очах ясніли іскри молодості й запалу до високих поривів і змагань.
……………………………………………
Ні, неможливо, щоби ця людина мала на віки вічні бачити тільки тьму перед собою.
Чому миш, кертиця[108], гадина любується світлом сонця, а людина ні?
……………………………………………
Здається, що віки вже
