Доктор Серафікус. Поза межами болю - Йосип Васильович Турянський
Гарматні кулі розривають землю і людей.
Кругом нас пекло, божевілля, смерть.
Кожна людина вмирає тисячу разів в одній секунді.
Він один лежить у ямі супокійно.
А його очі – о, не забуду ніколи його очей!
Вони дивляться так лагідно й любо кругом, наче хочуть несвідомо зворушити скам’яніле небо безмежною добротою і красою людського серця.
І хочуть показати темряві всесвіту й лукавості богів невмируще сонце й надію людського духа.
……………………………………………
Та тепер у нього темні ями замість очей.
Жорстокість людей і неба видерла йому ці добрі, лагідні очі!
Ціла його постать, покрита безліччю дірявих лат, його висохлі пальці на синіх руках – все те становить не образ, а втілення якогось так невимовного, бездонного моря, що немає слів, немає людської мови, щоб його висловити.
Я дивлюся на нього, й біль коле гострими шпильками, як мороз, мою свідомість.
І гаряче співчуття до нього запалює моє серце.
Мій любий, сліпий брате!
Твій біль, заклятий у вічне мовчання, порушить, здається, холодне каміння, а не зворушить лукавої сили ні на небі, ні на землі.
Чому мої руки безсильні вивести тебе з цього ледяного гробовища?
Чому ми всі тут такі безпомічні, а ти, святий брате, найнещасніший між нами?
……………………………………………
І дивне бажання охоплює мене:
Якби я був можновладцем, царем, Богом, я впав би в порох, у сніг, у болото на землю перед оцією людиною на дні буття, цілував би їй ноги й руки і прохав би її прощення за всі безмірні муки, в які я її кинув своїм самолюбством і жорстокістю!
Я, цар, Бог, плакав би перед ним, як дитина, через те, що я на невинний цвіт його весни поклав зиму старечості й руїни, знищив йому промінь світла і його духа для майбутніх поколінь і кинув його, наче грудку землі, мов камінчик, як пилинку, жорстоко, безцільно на поталу заглади й нічогості!
Та ні.
Навіть грудка землі, камінчик, пилинка, темна пустка безодні – вони мають якусь ціль і призначення.
На грудці землі зерно зійде, камінчик дорогу вистелить, пилинка заступить світло чоловікові, безодня спинить йому шлях і пожере його.
Яку ж ціль, яке призначення має він, я і всі ми ось тут?
Хто мені на те відповість?
Де тебе шукати, небесна сило?
Чи в опарах людської крові?
Чи в димі світового пожару?
Чому так байдуже глядиш?
……………………………………………
Чому проклято мовчиш?
……………………………………………
Та Бог, замерзлий цвинтар природи й навіть сама смерть – усе оглухло й оніміло.
І моя замучена, окривавлена душа блукає, мов сліпий жебрак, чорними, бездорожними пустарями й даремно питає:
– Де сонце?
……………………………………………
……………………………………………
……………………………………………
– Ти зітхаєш, Ніколич, чи ти також покинув когось… там… далеко?..
– Батька й матір, – застогнав Ніколич, і по морщинах його молодого обличчя покотилися сльози.
– У мене немає нікого, – випередив Сабо з гірким усміхом моє питання.
– Ти щасливий, – сказав Ніколич.
– Так думаєш? Самітна людина ніколи не може бути щаслива, – відповів Сабо коротко й байдуже, наче без чуття.
– Ніхто не тужить за тобою… і ти не знаєш туги… будь задоволений, – зітхнув Ніколич.
……………………………………………
– Хто у тебе, Пшилуський?
– Діти.
– А дружина?
– Єсть і нема.
– Як це?
– Не питай.
Пшилуський застогнав, упер очі в огонь та понурив глибоко голову.
……………………………………………
Я глянув на сліпого товариша й затремтів.
Навіщо я питав товаришів за рідню?
Я не смів питати…
Адже він усе чує…
……………………………………………
Здається, що він уже переболів страшну долю своєї рідні і свою власну.
І сидить тепер, як живий, скам’янілий пам’ятник на гробі свого власного життя.
……………………………………………
Не буди його болю, що спить.
Це був би злочин… злочин…
……………………………………………
– Коли моє тіло замерзло, – казав Ніколич, – то мій дух тільки про те й думав, як урятувати життя. Тепер мені трошки тепло. Та що з того? Важкий камінь лягає на душу й давить, давить. І не знати, що більш болюче: чи мороз, чи біль і туга за людьми, котрих уже, здається, не побачу ніколи.
……………………………………………
Глянули на сліпого товариша, що сидів тихо й був наче без душі, й довго мовчали.
З яруги перед ними виринула знов біла хмарка і знімається вгору, поволі, легесенько, наче лячно їй, що серед заклятого спокою й омертвіння природи лише вона одна являє собою рух і життя…
І омліла на своєму шляху й висить нерухомо між небом і горами.
……………………………………………
Ніколич глянув на шлях, яким усі вони прийшли сюди.
Далеко на небосхилі появилася велика, дивно таємна тінь і поклалась поперек дороги, яку люди витоптали у снігу.
– Товариші, – шепотів Ніколич, – подивіться там… на цю дивну тінь на нашому шляху… шлях і тінь поперек… це хрест… великий, могутній хрест…[109]
Що значить цей хрест?..
Що він означає?..
……………………………………………
Дивилися мовчки на цей понурий хрест і прислухалися до зловіщого шепоту душі…
……………………………………………
Не знаю, чому цей таємний хрест на шляху нагадує мені біг часу?
……………………………………………
Який день сьогодні? Я вже не знаю.
Час перестав уже існувати для мене.
Немає для мене будучності, не стоїть за мною минувщина.
А теперішність?
Це кривава точка межи двома вічностями.
Це рана, що росте чимраз більше вглиб і вшир і своєю блідою кров’ю закриває мені все майбутнє і все минуле.
Може, це правда, а може, це тільки так мені здається:
Вже минуло, а може, небаром мине три роки, як мій син прийшов на світ.
Де ти, мій сину, тепер?
Не смію питати, чи ти здоров, бо не знаю навіть, чи ти живеш, моя дитино.
Як легко було б мені на серці, якби я знав, що ти, сину, разом із матір’ю, що ви обоє живете здорові.
Тоді я не почував би себе тут таким нужденним і опущеним, хмари не видавалися б мені так понурими, ледова пустиня не була б для мене така студена, така безкрая.
Бог і люди прогнали мене від себе, покинули, забули мене.
Моя душа роздерта тисячними ранами, моє тіло кинене повільній і певній загладі на поталу – ось як, сину, довелось мені, твоєму батькові, святкувати твої родини!
Коли думаю про тебе і про твою матір, сину, боюся, що розпука доведе мене до божевілля, коли я ще досі не збожеволів.
Скажіть мені, люди: де вони обоє?
Чи вони живуть?
Даремне питання.
Мої товариші убогі, нужденні так само, як я, й не знають нічого.
Мовчать гори, мовчить снігова пустиня, мовчить буйний вітер, не віє з далекої України.
І
