Доктор Серафікус. Поза межами болю - Йосип Васильович Турянський
Ми самі стоптали її власними ногами.
І це наш злочин.
І за цей злочин мусимо вмерти.
А хто з нас хоче жити, цей мусить їсти тіло з трупа свого товариша.
– Добровський, як ти можеш так говорити? – жалівся Ніколич. – Ти хочеш заговорити своє власне обридження, правда, що так? Чи це дійсно така твоя філософія?
Замість Добровського відповів Сабо:
– Ах, усяка філософія кінчається, скоро тільки шлунок поставить свої домагання. Я не розберу, навіщо тут стільки слів? Не розумію, яка різниця між мертвою людиною й, наприклад, між мертвим конем або ведмедем? Я, правда, волів би їсти мертвого ведмедя, ніж мертву людину, але не з чутливості, тільки із-за ліпшого смаку; мені жаль, що не можу служити вам чимось ліпшим, однак у біді й чорт навіть мухи їсть. Та ба! Тут і мух немає.
Добровський закінчив тут свої думки словами:
– Наше теперішнє страшенне положення – це залізна, невблаганна логіка і плід злочину нашої душі.
І нема в цій логіці ні чутливості, ні краси…
Але коли ти, Ніколичу, хочеш умерти сентиментально-естетичною смертю, то на те нема ради.
– О ні, я не хочу вмирати. Мої родичі, моя…
– А, видиш! Ходи ж і поможи принести трупа до вогню, – закликав його Сабо.
– Боже, цього я ніколи не зроблю.
Тут Сабо глузував:
– Значить, ти хочеш їсти заморожене м’ясо… Це не зле. Це по модерних гігієнічних приписах…
– Ах, ти говориш, як сатана, – затремтів Ніколич.
Добровський відповів:
– Ну не хочете ви йти по трупа, то й я не піду.
Сабо пішов сам.
Стало лячно дивитись на те, що робитиме Сабо.
Відвернули очі від трупа товариша.
……………………………………………
Ні одним словом я не брав участі в цій розмові, бо незвичайна, дивовижна жахливість думки Саба розтрощила до дна все моє єство.
Ціле моє тіло починає тремтіти, і здається мені, що мушу в найближчій хвилі впасти й не устану вже більше.
Ще слабша, ще нужденніша моя душа.
Здається, моя свідомість починає хвилями притемнюватися. Якась червоно-темна мряка заступає мені на хвилину очі й думки.
Все моє єство обертається в нічо.
……………………………………………
Щось гострим ножем уверчується в мою свідомість.
Я чую, що думаю… чую біль… на щось тривожно чекаю…
Я живу…
……………………………………………
Дивлюся через огонь у понуру даль.
На сто кроків від огню видніє увесь білий, снігом покритий корч, якого дивна подоба вражає глибоко мою уяву.
Цей корч із двома круглими вершками, з котрих горішній і більший, нахилений над долішнім, нагадує мені жіночу постать, яка пригортає дитину до грудей.
Я не можу відірвати очей від цієї картини й уявляю собі долю матері з дитиною серед ледової пустині.
Як старанно вона оповила свою дитину…
Як ніжно тулить її до своєї теплої матерньої груді!
Як сумно вона похилила голову!
……………………………………………
А може… може, це – не корч?..
……………………………………………
Може, це, дійсно, мати з дитиною?..
……………………………………………
Ні, це корч…
Але ж яким чином може корч бути так похожий на матір із дитиною?
……………………………………………
Нараз червона мряка огортає мене і все щезає…
……………………………………………
Відчиняю очі й бачу перед собою спокійне, зледеніле чорне небо.
Нічого більше.
Чую голоси: «Устань».
Мої товариші підносять мене й підтримують.
Їхні руки віддаляються від мене, й я знову сам сиджу та дивлюся перед себе.
……………………………………………
Ні… це корч… не корч…
Так, так… це мати з дитиною…
……………………………………………
Небо й земля забули її так само, як нас…
І гине вона ще страшнішою смертю від нашої, бо мусить дивитися безпомічно, без ради й поради на конання своєї дитини…
……………………………………………
Здається мені: вона побачила нас…
Чому ж вона стоїть непорушно?
Ні, вона, здається, хоче ворухнутись, але не має вже сили…
Вона з дитиною замерзає…
Може, вона слабим, завмираючим голосом прохає рятунку від нас…
Цить!.. Слухай!..
……………………………………………
Здається, я чую якесь тихе ридання і хлипання…
……………………………………………
Крик жаху розвіяв мої думи.
Сабо прийшов і приніс кавалок тіла з трупа товариша.
Поклав його коло вогню й обтирав полою свого подертого плаща кров на руках.
Сів і впер очі в огонь та сидів, наче скам’янілий.
……………………………………………
Нараз щось потрясло ним, як землетрус гранітною скалою.
Поклав праву руку на очі і став їх обтирати брудним рукавом.
Добровський заскреготав зубами, зареготався глумливо і крикнув з якоюсь жахливою іронією, що зморозила стриж у костях:
– Не журіться, товариші!
Тепер собі людське м’ясо припечемо і з’їмо, сили наберемося і назустріч сонцю золотому підемо. Ха, ха, ха, ха!
……………………………………………
Ніколич устромив палицю в кусник тіла товариша, відкинув його далеко від огню і злебедів тремтячим голосом:
– Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме!
……………………………………………
Очима мар дивилися, як із-перед них щезала страшна пожива.
Згодом вони стали відчувати вчинок Ніколича, як освободження з якогось несамовито важкого гніту.
У їхнє глибоке мовчання вступила якась дивно святочна хвиля, наче промінь світла прошиб темні нетри душі; як усе діється, коли дух переміг тіло.
Байдуже, чи ця побіда була овочем пересуду й забобону, чи ні.
Може, вона не була доцільна, може, була непотрібна.
Але вони чули, що була свята, божеська, бо дух людей, що вмирали з голоду, мав силу кинути в жертву й саме життя, щоби поконати, здушити і вбити божевільну пристрасть тіла.
Однак перемога духа коштувала дорого.
На їх тілесну силу, вичерпану до краю тяжкими муками, впав тепер останній удар.
Тільки з крайньою напругою всіх останніх сил вони ще успіли держатися сидячи.
Хоч і як білий сніг їх манив покластися на нього, то проте остання життєва іскра здержувала їх від лежання, бо це була би смерть…
……………………………………………
……………………………………………
На понурому, чорному тлі хмар показалися непомітно дивні, ясні смуги.
І покрили хмари тут і там біло-сірою ледяною кригою.
Холодна, зледеніла, глуха тиша царила, царить і, здається, царитиме вічно на небі.
Та ні.
Чорні хмари заснувались на краях дивною барвою, наче обкипіли застиглою кров’ю.
Дух руїни показує своє сонне обличчя.
Воно, здається, ось-ось ізбудиться.
І небо розколеться, й темні сили кинуться на землю і розіб’ють у порох увесь світ.
Склепіння пекла не виглядає лячніше від оцього неба.
І все мовчить, усе спить у темряві несвідомості.
І здається мені.
Які це гарні слова: темрява несвідомості…
Щасливий цей, що його свідомість спить.
……………………………………………
І вогонь уже не шипить більше.
Супокійно тліє.
Не хоче мішати великого мовчання оглухлої природи.
……………………………………………
Відвернули очі від життя і вслухалися
