Доктор Серафікус. Поза межами болю - Йосип Васильович Турянський
Його душа вже вибиралася на шлях нового, незбагнутого тепла й сонця.
……………………………………………
Нагло роздався якийсь дивний, жахливий стогін.
Це скрипка Штранцінгера конає…
Він держить її над огнем, а сам тремтить… тремтить…
Чотири ножі хтось їм устромляє в серце…
Чотири струни одна за одною тріскають…
У конанні скрипки чути голосіння людського розпачу.
Щезли вогняні язики, і знов огонь слабо тліє…
Немає вже скрипки, й немає вже спокою сліпому товаришеві.
Здається, тремтіння не покине вже його аж до кінця…
……………………………………………
Божевілля і смерть Пшилуського, вид погасаючого вогню, горіння скрипки і тремтіння Штранцінгера збудили усіх із душевного отупіння. І остання туга за життя і за далекими єствами вибухає в їх засипляючій душі, як буря на замерзаючому морі.
На шляху до життя стрічають їх очі мертвого Пшилуського.
Його труп, спертий легко на камінь, з головою, що глибоко й важко повисла на груди, сидить задеревілий.
З його уст і з усього його обличчя не уступив вираз болю навіть після його смерті.
Здається, що Пшилуський забрав свій глухий біль, усю свою муку й журбу своїми осиротілими дітьми на той світ.
Чи там найде він кого, що злагодить йому важкі рани?
Чи також і там він буде все мовчки, відвернутий від усіх, на все байдужий, дивитися тільки на упира, що точить йому кров зі серця?
……………………………………………
Ніколич позирає на мерця, праворуч якого сидить ізбоку, й нагло його серце холоне. Якась дивна думка угризається в його ослаблену свідомість і безперестанно переслідує й мучить його. Положення мерця видається йому непонятним, страшенним, жахливим. Наглий переляк огортає його: він відсувається від мерця далі направо й тулиться чимраз кріпше до Саба. Він тремтить, як дитина, покинута на цвинтарі. Безупинно впирає в мертвого свої великі, затривожені очі й шепче більше до себе самого, ніж до других:
– Він умер… він сидить… Чому він сидить?..
Звертається очима до Саба, тисне судорожно його руки й питає його:
– Сабо… скажи… чому він сидить?..
– Не бійся… з тебе жовнір, – відповідає Сабо глухо.
Наступає коротка мовчанка, під час якої Ніколич не може найти спокою.
Несамовитим голосом-шепотом, начеб нагло його поклали в труну й забили кріпко віко над ним, він лепече:
– Я бачив багато мерців… Я не бачив сидячого мерця…
Звертається до Добровського й питає його благаючим голосом:
– Друже… скажи… чому він сидить?
– Успокійся, товаришу, успокійся, – розраджує його Добровський.
Глибоке мовчання, перериване тільки ревом бурі.
……………………………………………
Нараз нагальне тремтіння проймає його тіло.
Він дивиться через огонь на того, що вже не тремтить, і ледве чутним голосом шепоче:
– Бояні вмер… Пшилуський умер… Штранцінгер?.. Невже він?.. Сліпий брате? Промов слово…
Сліпий мовчить.
……………………………………………
Ніколич глядить у далеку похмуру даль, і здається, що його очі шукають когось.
……………………………………………
Дивиться тепер на товаришів і шепче:
– Чуєте? Хтось плаче… Я чую… хтось плаче… Він далеко від нас… стоїть на зеленій мураві… в ясному сяйві… він видить нас… він плаче…
Мовчки прислухаються, як хтось плаче.
……………………………………………
Туман снігу, гнаний вихром, виводить дикий танок над їхніми головами й нагло кидається в долину на них. Одна людина тратить другу з очей. Здається їм, що ледяний вітер і сніг тепер видруть їм із тіла очі й життя.
По кількох хвилях туман покидає їх і серед реву й реготу танцює настрічу темній далині.
Мені в голові шумить, кипить, щось у ній молотом б’є.
Здається мені, якесь дивне, важке оп’яніння огорнуло мене.
……………………………………………
Отвираю очі, і крик жаху виривається мені з горла: я бачу кругом себе у сніжно-білі киреї завитих мерців…
Всі мерці сидять, та проте рухаються… з місця на місце…
Я божевільний.
Ні… це сон… Такий сон сниться тільки мерцям..
Ні… мерцям не сниться нічо… Мерці лежать супокійно…
Я живий…
Тисячі ледяних голок устромилися мені в саме серце і в мозок… і колють мене, колють, колють, колють… я бачу мерців… мерці танцюють…
Я божевільний…
……………………………………………
Нараз бачу з радісним зачудуванням: мати з дитиною, яка досі стояла недалеко перед нами у снігу, наче прикована, також рушилася з місця…
Кричу, скільки можу, голосно:
– Вона йде до нас!.. Вона йде до нас!..
Та в найближчому менті кричу до неї розпучливо:
– Не йди до нас!.. Тут на тебе жде могила!
При моєму останньому слові чую голос:
– Ти живеш… мій друже…
Це Добровський.
З жахом дивлюся на нього.
Він бере мене за руку, показує товаришів і каже:
– Всі живуть… Тільки Пшилуський умер…
Жахлива мандрівка мерців кінчається, і я стаю пізнавати кожного товариша.
Всі вони закутані в біле, тонке покривало зі снігу.
Тіло сліпого товариша тремтить серед безупинних дощів…
Він не вмер…
Очі Ніколича заплющені…
Він теж тремтить.
Він живе…
……………………………………………
Все з заплющеними очима починає Ніколич говорити, наче у сні:
– Я хочу жити…
Хтось поклав мене живцем у могилу…
Я не останусь в труні…
Тут у могилі зимно…
Сумна моя душа в могилі…
Я хочу жити…
Мої добрі браття, покиньмо цю студену могилу…
Штранцінгер… покажи нам сонце!..
В цьому менті дуже близько вдарив грім, і в його грохоті губляться дальші слова Ніколича.
Сабо затискає кулаки, глядить із диким глумом за блискавицею, піднімає кулаки догори й голосом, переповненим гнівом і обуренням, із очима, зверненими вгору й розпаленими шаленою люттю, кричить:
– Ти, котрий там нагорі розперся серед чорних хмар: Грими і вдар!.. Грими і вдар!.. жорстокий трусе! Зиркни на сліпого, зиркни на горе, котре ти тут ізгоропашив для своєї радості!.. Наймізерніший черв, Сабо, з презирством до тебе кричить: «Грими і вдар!.. Грими і вдар!..»
……………………………………………
При грохоті нового грому Ніколич одчинив очі.
Затремтів іще більше і, дзвонячи безупинно зубами, белькотав:
– Зимно… зимно… зимно…
Добровський, котрий почав уже чимраз більше байдужіти на все, став при останніх словах Ніколича дивитися кругом себе і сказав нараз:
– Бачите? Онде на сто кроків гарний корч. Огонь буде. Ходім!
Коли я почув ці слова Добровського, якесь могутнє і страшенне почуття потрясло цілим моїм єством.
В понуру ніч, у зледенілі нетрі, в мертві пустарі моєї душі впав нагло якийсь промінь, ясний, як південне сонце, могутній, як життя, визвольний, наче рука спасення.
Одночасно я почув, що найтайніша, незглибима глибінь, яка спочивала досі спокійно в моїй душі, як нерухомо в вічній темряві спить у глибині море, роздерте наверху вихрами і громами, розхвилювалася стихійно.
Живлові почування, як могутні хвилі, стали підніматися вгору й отворили на найглибшому дні глибоку прірву, щоб