Після кави - Абдул Рашид Махмуді
* * *
Хоч кімната Мідхата була дуже непоказною, її розташування було особливим, оскільки поруч були мечеть, ринок і школа, а з вікна відкривався краєвид на головну дорогу. Зовсім по сусідству — магазин господаря Аміна та його дружини, де продавалися цигарки, чай, цукор тощо, і власники дозволяли клієнтам брати в борг або платити частинами. Великою вадою була вологість усередині кімнати, що спричинило повзучу гниль на стіні біля його ліжка. Ще мінусом була відсутність окремої ванної кімнати, якою можна було постійно користуватись. Точніше, вона була, але з внутрішньої частини будинку, до якої не можна було потрапити, коли Амін зачиняв свій магазин о десятій годині вечора. Тож якщо квартиранту припекло займатися своїми справами, довелося б користуватися вбиральнями в мечеті. Чому Амін ізолював внутрішню частину будинку? Тому що саме там була спальня подружньої пари, а також кімната з охристим кольором, де спав їхній син — «шейх Хайрат», — якого прозвали «шейхом», оскільки, за їхніми словами, він був благословенний своєю розумовою вадою.
Завдяки цьому чудовому розташуванню новий квартирант зустрів свого першого друга в Абу Кабірі. Емад жив поряд із ним зі своєю заміжньою сестрою. Що ще важливіше, він час від часу запрошував його на обід чи вечерю у квартиру сестри — щедрий обід, який був рідкісним задоволенням. Єдиним мінусом було те, що Емад їв так швидко, що за ним неможливо було встигнути, а потім він раптово зупинявся, оголошуючи, що наївся, подякувавши Аллаху за обід. І хоча гість не наситився, але з ввічливості змушений був припиняти трапезу.
Правда полягала в тому, що Мідхат ніколи не знав, що означає мати здоровий апетит або бути голодним, поки не поселився в Абу Кабірі. Їжа там була скромна й дуже проста в порівнянні з тим, що подавала Маріка, але він ніколи не міг наїстися, скільки б тітка Ханія не підкладала час від часу. Люди, які обідали разом із ним, поглинали страви з такою швидкістю, що це лиш підсилювало його голод.
Познайомившись з Емадом, хлопець завів ще двох друзів: Баюмі, сільського поета, і Хашема, міцного, кремезного, м’язистого футболіста. Часто друзі розкладали їжу на підлозі його кімнати й разом обідали по середах: солоні сардини «Рашиді-шрайле», липські боби, фалафель і риба на грилі.
Проте в компанії цих дикунів він не міг отримати задоволення від обіду. Вони брали цілу чи частину риби та пхали її у шматок хліба й з’їдали все разом із кістками. Вони запихали в себе будь-яку їжу, — не звертаючи уваги на те, що їхній друг майже нічого не брав до рота. Незабаром він навчився не квапитись і брати те, що хотів.
Хлопець помітив що Баюмі, часто запізнювався на урок, через що вчитель припиняв лекцію. Баюмі вибачався, кажучи — мовляв, це тому, що я приїхав з Хахії, пане. Учитель приймав вибачення, але Баюмі не поспішав. Натомість він дивився на клас блукаючими очима, ніби був там уперше. Потім він повільно підходив до свого місця, його тіло було твердим, як статуя. Але коли Баюмі включався в навчальний процес, він перетворювався на першокласного коміка. Коли вчитель арабської мови пан Алі Абделазім заходив до класу, життя несподівано поверталося у тверде тіло Баюмі, у його гострий розум. Учителю він подобався через те, що чудово володів арабською мовою, адже був поетом, і тому, що він підтримував викладача в його ставленні до сільських людей. Баюмі був геть чисто селянином і після школи працював на полі свого батька з плугом, сокирою та серпом. Насправді всі учні школи, включно з місцевими жителями з Абу Кабіра, були сільськими хлопцями, принаймні в очах учителя. Але Баюмі поповнював запас учителя арсеналом лексики за допомогою селянських анекдотів, які ґрунтувалися на реальних ситуаціях або були запозичені з книжки «Струшування куф», яку він декламував з пам’яті, добре запам’ятовуючи все.
Одного разу Баюмі привів із собою футболіста Хашема, воротаря. Він мав протистояти хуліганам з «Братів-мусульман» або кому іншому, якщо б ті намагалися переслідувати його друзів. Баюмі не міг зашкодити Баю, а Емад був високим, але «дурним», Мідхат з Ісмаїлії був «сонним». Школа кишить хуліганами: футболістами, волейболістами, гімнастами. У класі була група цих хуліганів, які залишились на другий рік. Вони сиділи на задніх рядах і обмінювалися сигналами через вікно з помічником комісара поліції або з дружиною прокурора щоразу, коли вчитель починав писати на дошці. Під час уроку вони передавали одне одному еротичні твори, зокрема «Щоденники Єви».
Так утворилася група з чотирьох друзів. Вони зустрічалися майже щодня, разом поглинали інформацію з газет, викладених на Бурі, і в кімнаті, яка ніколи не бачила сонячного світла, обговорювали те, про що дізналися вдень. А коли Ханія надсилала одну зі своїх смачних страв, відбувалося святкування. Були й інші причини для святкування, як-от попрасувати сорочки. Раз на рік костюми відвозили на прес для прасування. Оскільки вони не могли дозволити собі відправити й сорочки на прасування, то клали манжети та зволожені коміри на гаряче скло гасової лампи. Решту сорочки не потрібно прасувати, оскільки вона буде прихована під піджаком. Іноді вони залишалися на ніч в одній кімнаті, коли їм було ліньки повертатися додому. Стелили солом’яні килимки на землю, а хлопець, чия це була кімната, спав на одномісному ліжку, яке називали сефарі. Ліжко, яке було настільки твердим, що можна зламати ребра, оскільки його основа була з дроту. Який же був щасливий чужинець з Ісмаїлії із цим гуртом друзів навколо нього! І як він, урешті-решт, страждав разом із ними! Ще коли він був сам, ще коли не зустрів друзів, Абу Кабір часто шокував і викликав огиду своїми дорогами, забитими брудом і фекаліями, як тварин, так і людей. І все ж Абу Кабір не переставав дивувати хлопця щасливими відкриттями.
Одного ранку, на початку навчального року, з’явилася дівчина, з книжковою сумкою, щільно притиснутою до грудей, а на голові в неї був незвичний берет. Зелений берет в Абу Кабірі? Берет в Ісмаїлії не був дивиною, адже були англійські жінки-новобранці та дівчата-іноземки. Однією із фотографій, яку Сальва подарував йому, була