Після кави - Абдул Рашид Махмуді
Одного разу хлопець допомагав Марі-Франсуазі сісти на мотузкові гойдалки, але дівчину, якій було приємне його товариство, покликала мати, і вона злізла з мотузки. «Зачекай, я повернусь», — сказала вона. Вона не повернулася, а він все чекав, але марно. Мідхат бачив її з матір’ю й дівчина, мабуть, теж бачила його, однак не повернулася. Це була та сама дівчина, що плавала з ним у тихій водоймі та ходила в кафе.
У той час він ще не зовсім зрозумів ідею дискримінації єгиптян. Він знав, що британська армія має базу за межами міста й що деякі єгиптяни працюють на базі та постачають місцеві товари, необхідні армії. Але деякий час він не усвідомлював британської окупації в Єгипті, що компанія Суецького каналу мала особливі привілеї на каналі, а іноземці загалом мали привілейоване становище в Єгипті, і що єгиптянам в Єгипті було заборонено відвідувати певні місця та працювати на окремих роботах. Лише поступово він почав усвідомлювати ці факти. Здавалося, Мідхат чіплявся з якоїсь власної користі за думку про панівну гармонію між усіма, незважаючи на численні натяки. Була гра, у яку він щороку грав зі своїми друзями на вулиці. Вони виготовляли ляльку з тканини, мішковини та старого ганчір’я, набивали її соломою й називали Алленбі (на честь відомого англійського лорда). І єгиптяни, й іноземці обходили будинки з опудалом, випрошуючи милостині. Одного разу вночі вони підпалили Алленбі на великому святі й співали: «Алленбі, сину Алленбухи, сучий сину, повний смердючої мелухи!» Вони бачили британських солдатів у поїздах, що проїжджали із-за паркану між арабськими кварталами та залізницею, і сипали лайку та прокльони на них. Мідхат бачив, як єгипетська поліція робила обшуки в деяких будинках або крамничках у цьому районі, шукаючи товари, украдені з британської бази, та заарештовували єгиптян, звинувачених у пограбуваннях магазинів або в приховуванні награбованого.
Усе це здавалося звичним явищем. Були дні, коли він відчував, що місто об’єднане, і в ці дні не дивувався розбіжностям між двома групами і не замислювався над цим. Були певні ознаки, які він помічав, але ніколи не думав, наприклад, чому в арабському районі немає кінотеатру. Усі кінотеатри були поблизу району іноземців, включно з тим, де показували єгипетські фільми. Книжкові магазини в арабському районі продавали тільки канцелярські товари та шкільні підручники. Хороших кав’ярень і ресторанів також не було. Крім того не було пишних громадських парків, крім деяких зелених зон на площі Аббаса.
Мідхат почав розуміти, що місцеві жителі арабського району Ісмаїлії, до яких він належав, від бізнесменів до робітників та службовців і контрабандистів — переймаються лише грошима й не цікавляться книжками, культурою, серед них не було жодного письменника чи художника. Усе це також було цілком звичним явищем.
Його стосунки з людьми району іноземців погіршилися після того, як школа переїхала з італійської будівлі в нове приміщення в пустелі, на околицях того, що називалося Арайшеят Міср. Це був новий арабський район, нещодавно побудований і відділений залізницею від району іноземців. Єдиною ознакою цивілізованої культури був літній кінотеатр. Мідхат перестав спілкуватися з іноземцями, і Ісмаїлія вже не була тією великою красивою площею, яку він знав з дитинства. Нарешті він почав усвідомлювати, що світ не однорідний, а розділений. А на околицях площі, де живуть бідні араби, є квартали, що це підтверджували.
Ця чарівна площа була його власною вигадкою, відірваною сільською уявою від реальності, аби створити куточок, де він міг блукати. Уява його від’єднала від реальності чи Маріка? Саме вона змушувала почуватися унікальним: вона навчила його говорити грецькою, купувала йому комікси арабською, французькою та англійською мовами. Вона читала йому байки Езопа спрощеною грецькою й пояснювала їх арабською, а також читала йому історії з «Іліади» та «Одіссеї». Саме вона хотіла, щоб він відчув, що місто є його ігровим майданчиком, так воно й було — доки хлопець не зрозумів, що в районі іноземців він тимчасовий відвідувач і що це ненадовго.
До нього почали надходити новини з газет чи від людей про напади партизанів на британську базу. Він слухав промову Мустафи ан-Наххаса-паші про скасування англо-єгипетської угоди 1936 року: «Заради Єгипту я підписав угоду 1936 року, і заради Єгипту я закликаю вас сьогодні скасувати угоду». І саме тоді, коли британські війська штурмували будівлю губернаторства й убили десятки бійців із єгипетських загонів безпеки, стався вирішальний розкол. Це було в січні.
Наступного дня люди вийшли на демонстрацію, до якої він приєднався, скандуючи разом із іншими гасла проти британської окупації. Демонстрація переросла в повномасштабний бунт, магазини та будинки були пограбовані. Цей швидкий перехід до насильства почався ще до того, як демонстранти увійшли в район іноземців, де раптово з’явилися чоловіки й почали вдиратися у квартири, які з різних причин були незаселені, щоб винести холодильники та меблі. По сусідству з іноземцями студент кинув запалений сірник у бензобак джипа, який імовірно належав британському солдату. Автомобіль зайнявся, згодом вибухнув, тим самим спонукавши протестувальників учиняти більше підпалів. Звуки випущених куль відлунювалися по всьому району, а це означало, що британські війська вийшли на площу.