Після кави - Абдул Рашид Махмуді
Він спостерігав за цією дівчиною, коли вона йшла до школи. Хлопець прагнув побачити її світле, сяюче обличчя, повні груди, густу косу чорного волосся, а її хода була ознакою самоповаги. Відтепер Мідхат почав чекати, коли вона пройде повз щоранку так само, як і раніше чекав Ібтісам, тільки ця дівчина була гарніша. І він насолоджувався перевагою бути єдиним, хто спостерігав, як вона проходить повз, поки не з’являлися його друзі. Якби залишилися ночувати в його кімнаті, усі вони в кінцевому підсумку чекали б її біля вікна, кожен стверджував, що вона повернулася або всміхнулася тільки йому. Якби ж тільки вона справді всміхнулася чи повернулася до них! Вони так хотіли вірити, що це так! Товариші назвали дівчину лейтенанткою за її ходу, але вони не помічали страждань свого друга, не розуміючи, що дівчинка в береті запалила темряву його самотнього існування й змусила забути про почуття огиди й жертви в цьому мерзенному вигнанні.
Він недовго супроводжував її поглядом, перш ніж кількість шанувальників, які дивилися з вікна, збільшилася. Моральний дух Мідхата досяг дна, коли його вразила жовта лихоманка. Захворюванню передували симптоми, які включали втрату апетиту, виснаження, пожовтіння обличчя та очей. Лікар пояснив пацієнту, що причиною хвороби могла бути їжа, яка була заражена через близькість до людських фекалій. «У нас цього багато», — відказав пацієнт. З мечеті зливали каналізацію на низинні поля редьки, яка росла й процвітала й продавалася на сусідньому ринку. Навіть удома шейх Хайрат часто не міг швидко дістатися до ванної кімнати (через хворі на поліомієліт ноги), і тому по дорозі капали фекалії та сеча. Це був Абу Кабір, місто бруду й фекалій, яке він мав любити.
На щастя, час від часу, за спиною Салема, Маріка почала надсилати йому додаткові гроші, тож життя стало трохи комфортнішим, а друзі приходили частіше, відвідати й залишались на ніч. Було ліжко, письмовий стіл для навчання та солом’яні килимки, які гості накривали газетами, використовуючи їх за імпровізований обідній стіл. Був також магазин Аміна, де різноманітні засоби оплати полегшували купівлю чаю, цукру та сигарет, якими вони ділилися. Час від часу його тітка Ханія присилала гостинців на віслюку з їжею, як-от яйця та сир хасира, а в деяких рідкісних випадках — горщик рису, звареного з куркою. Тоді влаштовували бенкет, і друзі приїжджали миттєво.
Безсумнівно, головною родзинкою було вікно, що виходило на дорогу, оскільки воно було водночас джерелом світла й свіжого повітря, а також оглядовим пунктом для спостереження за дівчатами, які йдуть до школи. Було лише кілька місць, куди могли піти молоді чоловіки. Найбільш примітне з них — сільська дорога, куди друзі прямували в другій половині дня, коли температура спадала. Там вони із задоволенням спостерігали за ученицями середньої школи для дівчат, що стояли на балконах і, навіть, посилали їм кокетливе слово чи жест. Учителі не дратувалися від цієї невинної забави й не скаржилися директору на шанувальників. Іноді вони навіть відповідали усмішкою або махали рукою, щоб відповісти на привітання. «Бідні жінки», — часто говорили друзі. Незнайомки, які живуть у цьому жалюгідному містечку, ув’язнені у своїх кімнатах після цілого робочого дня, як черниці в монастирі, і лише ці гарячі молоді чоловіки звертають на них увагу. Єдині люди, яких роздратував би цей запал, були студенти «Братства мусульман», що виступали проти такої «вульгарності». Вони раптово з’являлися, озброєні палицями, і готувалися до бою, наказуючи кокетливим юнакам іти до мечеті й молитися замість того, щоб грішити. На цьому прогулянка закінчувалася, хоч суперечки серед друзів із приводу результату продовжувались, оскільки кожен стверджував, що доброзичливість красивих жінок на балконі, у разі якщо вони були привітні до них, була направлена на нього.
Був також поїзд «Дельта», який постійно стояв на коліях, що виходили за межі піщаної дюни. Там, у тіні одного з вагонів, друзі читали свої книжки або спостерігали за людьми, що проїжджали повз. Хлопці ходили туди поодинці або парами, і часто Мідхат ходив сам почитати, помріяти чи подумати. Неподалік був і балкон Маріки, а дерева стояли високі й досі пружні, витримавши випробування часом. Баюмі також максимально використовував тінь дерев і тишу, щоб складати вірші або писати свої «мемуари».
Залізничний вокзал, — з його об’єктами, телеграфом, залізничними коліями та світлофором, — мав свою особливу магію. Тут проїжджали потяги, і він бачив у вікнах пасажирів, які їхали до Каїра, або тих, хто повертався звідти, — людей, які, здавалося, були створені з іншого тіста, не такого, як звичайні люди. З потягів викидали на вулицю газети, журнали та кишенькові романи для продажу — останні для тих, кому пощастило їх собі дозволити. Що стосується Хашема, то він часто ходив туди вночі, щоб зустрітися з однією зі своїх подруг. Футболіст був найуспішнішим серед друзів у залицянні до дівчат. Зазвичай, це були служниці в заможних сім’ях, яких він заманював до свого барлогу. Друзі часто критикували його за поганий смак, але із задоволенням слухали від нього байки, соковиті історії та місцеві плітки, які його кохана підслуховувала у своїх роботодавців.
Були й інші місця, де можна було б поблукати самостійно. Середа — базарний день і на базарі було велике свято, ніби на ід[31]. Ті, хто йшов сільською дорогою з «лісу», спочатку бачили бавовноочищувальну машину та світлофор, а потім фермерів, чоловіків і жінок, що клали килимки на землю й продавали своє збіжжя, курей та інші продукти, запаковані в контейнери чи на вагу. Вони також бачили натовпи людей, що приїжджали з ближніх і дальніх хуторів і сіл на спинах веселих віслюків, які жваво бігали риссю й трясли хвостами та вухами, наче їм не терпілося відвідати ринок.
Базар розтягнувся на великій території, де виставляли розмаїття продуктів у затінку чи просто на сонці. Мідхату не подобалося, як на продукти сідають мухи, але він був у захваті від метушні людей: їхні джильбаби, вигуки ринкових продавців, галас сільських жінок, кудахкання курей, крики торгу, лайка, клятви та прокльони. Це було життя! Був також інший ринок для торговців худобою, що розташувався того ж дня біля залізниці за містом. Ніщо не може зрівнятися з тією сценою, де місце кишить людьми та тваринами. Щоб відвідати цей базар, треба було прокидатися на світанку, а це було нелегко. Але іноді хлопець долав свою сонливість, щоб піти подивитися на це дійство. Це була ціна, яку йому доводилося платити, щоб побачити і
