Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко
— Іван Івак? Це той, що написав «Ката»? Ні, це не в пріоритетах нашого видавництва.
Інші казали, що їх цікавлять спогади, і вони можуть розглянути це питання, якщо видання буде справджено коштом зацікавлених осіб.
— Себто яких таких осіб?
— Себто спадкоємців письменника.
Але навіть ті видавці, які були готові розглянути друк «Останнього бажання» з підтримкою, не були готові читати текст у рукопису. Тільки якщо надішлете в електронному вигляді на видавничу пошту. Ні Ірина, ні Микола не були готові робити електронну версію батькової книги.
— То як ваш похід на книжковий ярмарок? — зателефонував увечері Михась батькам.
— Послухай, дорогий, — відповіли йому, — ти запропонував видавати «Останнє бажання» нашого діда, то й подумай, як це зробити реально. Тут усі хочуть видавати лише за наші гроші.
За кілька днів Михась перетелефонував, буцім одна поважна видавчиня готова почитати текст. Почитає рукопис, адже почерк діда розбірливий. Гонорару наразі не обіцяє, лише можливий відсоток з продажу, але, якщо текст їй сподобається, вона видасть його власним коштом.
Тут знову виникла проблема: як віддавати єдиний примірник, адже він може загубитись. Але ні Микола, ні Ірина набирати батьків текст не готові. В них обох багато роботи. Тож вони знову віддали Михасеві зошит із цуценям на обкладинці. Так само у целофановому кульку варшавського Duty Free. І Михась із Ліліт віднесли його у видавництво, яке наймає офіс у помешканні Гибарянів.
— То зовсім не таке видавництво, в яке до останнього дня ходив дід, — сказав Михась, озираючи картини на стінах, смакуючи коньяк, яким почастувала відвідувачів видавчиня. Він згадав, як вони з матір’ю приходили забирати дідові речі з того, ще радянського чи пострадянського видавничого дому, і то були земля і небо, якщо порівнювати із цим, куди привела його Ліля.
ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا
У моєму зошиті з цуценятком лишилося ще кілька сторінок. То ж я ще ходитиму сюди до останнього. Сидітиму тут вечорами, читатиму, слухатиму Мільву, яку подарувала мені Віра. І якої чомусь не любила Люба, коли я ставив її вдома. І тут я поступово спишу й ці останні сторінки.
Останнім часом хтось вирішив мучити мене. Бо за стіною весь час хтось вмикає «Смєло, таваріщі, в ногу». І навіщо мучити стару людину, яка більше нікому не нашкодить? Хто там лишається у сусідніх приміщеннях, яке видавництво здає різним фірмам? Я довго не міг чути тієї пісні та завжди вимикав домашнє радіо, якщо вона звучала. А потім та пісня перестала будити в мене страшні асоціації. Зрештою, пісня не винна, і «духом окрєпнєм в борьбє» — не такі вже й кепські слова. А потім її перестали виконувати по радіо Країни Рад. І от ця пісня гримить за стіною персонально для мене, і це нестерпно.
Я вже кілька разів говорив про це із вахтером. Він каже, що ніхто там не лишається, всі здають ключі. Каже, щоб я відпочив кілька днів удома, а потім прийду, і пісні вже не буде. Він уважає, ніби в мене галюцинації. Але галюцинації не бувають такими чіткими. Галюцинації — то туман. Густий молочний туман, крізь який проступають якісь обриси. Це шум у вухах, крізь який щось ледь можна почути. А коли за стіною грає програвач або магнітофон абсолютно чітко, і я впізнаю той революційний хор(ор) Країни Рад, який завжди брав участь в урядових концертах, то це не галюцинації.
Навіщо я мучу себе? Навіщо приходжу в цю кімнату і слухаю цю пісню, яку крутять за стіною по кілька разів? От і зараз вона звучить. А я сиджу у видавничому кабінеті, чую за стіною кроки й не боюся їх. Раніше боявся би, а тепер уже не боюся. Чого мені боятися? Смерті? То я її кличу. Пекла? То я в ньому бував багато разів. Ну от. Вони зайшли до кімнати, чую, як рипнули двері, чую, як рипить паркет у кабінеті. Але нічого не бачу, бо зникло світло. Ось увімкнули знову, і я похапцем записав цей абзац.
…І от я більше не згадую далекого минулого, а хочу максимально точно відтворити те, що відбулося тут кілька хвилин тому. «Смєло таваріщі в ногу» звучало щойно зі страшною силою, і міцні руки душили мене. Ні, не руки, то була мотузка, яку стягував хтось на моєму горлі в мене за спиною, а музика гриміла. І до мене прийшла страхітлива думка: і ТАМ також спокою не буде. Будуть повні вуха революційних маршів і повний рот власного язика. І о жах! Я вже давно дід, а не мужчина, але мене палив жах чоловічого бажання. І таке бажане для чоловіків почуття ставало великим жахом. Як було в них. Я відчув те, що й вони п'ятдесят років тому. І це жахливіше за всі мої недавні напади, які, до речі, припинилися, коли я розповів про своє останнє нічне чергування в підвалі сірого будинку на Володимирській.
Але якби я тоді відмовився те робити, у них був би інший кат, і я нікого не врятував би. Можливо, врятував би свою безсмертну душу. Але чи є вона? Християни кажуть, що є. Але я ніколи не зможу стати щирим християнином. Навіть зараз, перед брамою небуття, яка, за моїм відчуттям, уже поряд. Якщо за християнським кодексом мої гріхи гарантують вічні муки в пеклі, то, їй-богу, кращим є комуністичне небуття. І тільки-но я про це подумав, як сталося диво. Музику вимкнули й мотузку на шиї послабили.
— Яке твоє останнє бажання, Іване?
Я
