Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Вже приготували? — кивнувши в бік труни, спитав Габріель Деус, здалося, таки чоловічим голосом. А може й низьким жіночим.

— Засуджений, поводьтеся згідно з інструкцією, — гавкнув на Габріель Деус Сергій Харч.

— Дорогенький, згідно з вашою ж інструкцією ви мені маєте дати помолитися, перш ніж… — засуджений кивнув на зашморг над п’єдесталом, характерно клацнувши язиком.

— У Країні Рад бога нема! — гавкнув Харч.

— У Країні Рад свобода совісті, молодий чоловіче! Я не вступаю до лав вашої партії, тож маю право вірити в Бога.

— Вашому праву не більше п'яти хвилин, засуджений!

— І саме ці п'ять хвилин я маю право помолитися своєму Богові! Колись прийде і ваш смертний час, чи не так? Чи в Країні Рад виконавців смертних вироків преміюють безсмертям?

На це питання Харч не знав, що рявкнути, то ж він схопив Габріеля Деуса під пахву і потяг до п'єдесталу, але людина на ймення Деус зуміла м'яко, але твердо звільнитися з рук виконавця і вказала на інструкцію під склом на стіні, що його Іван Івак завжди ретельно протирав, чекаючи на Сергія Харча з черговим засудженим, але ніколи не читав.

— Ось тут викладено правила поведінки в кімнаті мінус тридцять один як засуджених, так і виконавців вироку. Почитайте пункт три, параграф один, якщо не читали його раніше. Якщо ніхто з моїх попередників не скористався цим правилом і цим правом, то це не означає, що вони не чинні. Їх затвердив трибунал Країни Рад! Чи ви хочете, щоб буржуазна преса здійняла галас про порушення прав людини в Країні Рад?

Наляканий Харч підійшов до документа під склом і став читати вголос:

— Засуджений має право на останнє бажання згідно з наведеним нижче списком. Перше: прочитати відхідну молитву будь-якого релігійного культу, під час якої виконавці вироку повинні зберігати мовчання. Друге: випити сто грамів алкогольного напою згідно з меню в кімнаті тридцять один біс міцністю не вище сорока градусів. Третє: випити чаю двісті грамів температурою не вище сімдесяти градусів. Четверте: написати лист не більше двох, не більше двадцяти двох слів кожен. П'яте: викурити цигарку з фільтром чи без згідно з побажанням засудженого…

— Ось бачите, я позбавляю вас багатьох проблем. Я обираю перший пункт. Я не куритиму цигарок без фільтра чи навіть із фільтром, не писатиму листів і не питиму чаю. Ви можете самі випити мої останні сто грамів. Але я вимагаю права на останню молитву, — людина на ймення Габріель Деус посміхнулася й підморгнула своїм катам.

Вона посміхнулася, цього разу без іронії, а трохи розгублено. Я дивився на неї та нічого не думав. Якщо нічого не думаєш, коли читаєш справді цікаву книгу або дивишся кінофільм чи спектакль, який справді захопив тебе. Це потім я думав, чого ми з Харчем не схопили її та не потягли на п’єдестал без останнього бажання. Нас було двоє здорових бугаїв на одну виснажену в’язницею людину, не має значення, чоловіка чи жінку. Чим та людина паралізувала нас, воїнів незримого фронту? Певне, тим, що діяла згідно з інструкцією. Тим, що знала правила нашої та своєї поведінки краще за нас.

Людина на ймення Габріель Деус стала на коліна спиною до виконавців, але шибениця була перед її обличчям. Вона зберігала мовчання деякий час, певне, менше хвилини, але цей відтинок часу видався виконавцям вироку дуже тривалим і тяжко нестерпним. І коли Харч зробив ледь помітний рух до неї, а Івак зробив так само ледь помітний рух, щоби стримати бойового товариша, зрештою, в людини є п’ять хвилин! — і тоді та людина проспівала чи співучо проговорила декілька фраз якоюсь незрозумілою мовою, стоячи на колінах, звівши руки вгору.

Я й досі не знаю, молитва якої релігії то була. На християнський гімн то було ніяк не схоже, але я міг багато чого не вловити. Я був тоді геть неосвіченим у царині релігієзнавства, та й зараз знаю небагато. Чи була то мусульманська молитва? Юдейська? Буддистська? Якогось поганського чи неопоганського культу? Можу сказати одне: враження було неймовірне. Дорого я заплатив би, все, що в мене є, віддав би, аби почути той спів іще раз. Але не знаю орієнтирів, як шукати, бодай приблизно, що то за гімн, і що за слова, і якою мовою.

— Я готовий, хлопці, — сказав Деус, опустивши руки, але не підводячись із колін. Івак і Харч підійшли до засудженого, взяли під руки й повели до п’єдесталу, над яким звисав зашморг. Вони вели його вдвох, сценарій порушився, десятки разів виконане дійство розігрувалося зовсім не так, як завжди.

— А вирок? — спитав засуджений. — Чому ніхто не читає вирок?

Харч читав знайомі слова без того зухвалого молодецького запалу, з яким викрикував їх завжди, а затинаючись і навіть збиваючись. Коли він дійшов до імені людини, яка стояла перед ним, то знову затнувся і проговорив: Гавріелю Де Вус, і людина, якій дуже недовго лишалося мати своє ім’я, гучно гмикнула у відповідь на те, як його вимовив один із виконавців.

Та ось вирок прочитано. Івак повів жертву до шибениці. Опору не було. Вони разом зійшли на п’єдестал. Івак вийняв чохол, який завбачливо лежав у зашморгу, став одягати його на голову «Гавріелі Де Вус».

— Молодий чоловіче, не треба! Це для тих, хто боїться дивитися в очі смерті. Я не боюся.

Але Івак не послухався і зробив ще одну спробу одягти чохол.

— Згідно з інструкцією засуджений вирішує, чи одягати йому чохол, а не виконавець.

Деус різко відсторонився, і чохол упав на підлогу. Івак тремтячими руками став одягати зашморг на голову з пишною чуприною.

— Ось так! Справжній воїн