Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко

Микола завжди переймався станом української мови в Україні та завжди гостро відзначав, де говорять українською, а де — російською.

— А ти завжди з нашим батьком розмовляв підкреслено російською, — згадала Ірина, — хоча й завжди рекомендував себе як українського буржуазного націоналіста.

— Звісно ж, Іван Захарович був радянським письменником. Але в нього була добра мова. Навіть там, де він розробляв відверто прорадянську тематику. Мабуть, то було велике досягнення, враховуючи його слобідське пролетарське походження. Я уважніше читав книги тестя, ніж ви, його діти.

— То тепер почитаєш його останню книгу, Миколо. Але першою все-таки має прочитати Іра. Хоча ні, вона буде другою. Першим читав я.

— А ми з Ірою іноді читаємо книги вголос, — озвався Микола.

Боже, яка щаслива вкраїнська родина, подумав Валерій, а вголос сказав:

— Ця батькова книга не для читання вголос.

— То хто ж тобі передав той рукопис?

— Я ж кажу: чоловік, якого я вперше побачив. Він мені видався схожим знаєш на кого? На вчителя англійської мови наших дітей, на Гаврилу Маговського. Діти його називали Геб.

— Геб? А чому Геб?

— Гаврило, Гавриїл, Гебріел англійською, скорочено Геб. Геб Маг.

— Так, то був чудовий учитель. Михась знає мову дуже добре.

— Та й Павло, як виявилося, знав мову краще за нас із Мариною, коли ми опинилися в англомовному світі. Ми мали би бути вдячними Маговському. Жодного долара він не взяв від нас даремно! Але потім цей дикий конфлікт із Лільчиними батьками, і це мимовільне обурення проти Павла, який втяг нас у ту брудну історію з Гибарянами. І проти Маговського пішло мимовільне обурення, хоча до чого тут він? Не в його ж домі стрибали в гречку Павло з Лількою, і не вчив він їх тому. Але людям властиво реагувати на неприємне для них саме так: твій контакт, значить, ти винен.

— А ти знаєш, Вальку, той чоловік зник. По кількох роках мене попросили друзі знайти вчителя англійської мови для підлітка. Телефон не відповідав, то я навіть наважилася зайти до нього. Подзвонила у двері, вибачилась. Там живуть інші люди, і ти знаєш, вони мені сказали, що вони завжди там жили, уявляєш! А я ж іноді туди ходила, заносила йому гроші за заняття. Пам’ятаю велику світлу кімнату. Пам’ятаю песика Лазаря. Такого зворушливого!

— Ось він, — каже Валерій, протягаючи сестрі зошита, — а той чоловік, який передав мені цього зошита у Варшаві, як мені здалося, був дуже схожий на Геба.

У Валерія плутається язик через утому. В нього позаду дві неспокійні ночі у варшавському готелі. Іра відпроваджує брата спати у свою з Миколою подружню спальню, яка в них у колишній кімнаті милої його серцю Ірини Василівни. Микола йде дивитись телевізор до вітальні з чарочкою віскі, що його Валерій купив родичам у варшавському Duty Free. А Ірина йде до батькового кабінету читати батькову автобіографію. Тепер у неї попереду безсонна ніч.

Ви, певне, гадаєте, що Іван Івак уже все сказав і нарешті зможе заспокоїтися. Але невблаганна доля не пускає його до Люби. Він розповів іще не все. Нещодавно його знову мучив напад ядухи, після якого виживають лише люди з великим тягарем на серці. І тому Іван Івак продовжував ходити на роботу до колись солідного видавництва, обсяг робіт якого після розвалу Країни Рад скоротився до п'яти книжок на рік, зокрема тих, що їх автори видавали власним коштом, а його територія — до розмірів маленької захаращеної кімнатки. Інші приміщення, які раніше належали видавництву, здали різним комерційним організаціям, і вони відремонтували їх. Кімната видавництва — в найгіршому стані. Але видавництво ще животіє, і Іван є його єдиним його працівником, якщо не рахувати вахтера, який після розвалу Країни Рад став іменувати його не товариш Вердуґо, а пан Вердуґо.

Мало не щодня у другій половині дня Іван Івак приходить сюди і сидить допізна. Син Валерій вже давно мешкає за кордоном, іноді телефонує додому. А дочка Ірина, «Іра-квартира», живе з чоловіком і сином у батьківській квартирі, заради захоплення якої її покликали до життя. Її хрещеною матір'ю є наша колишня комунальна сусідка Ірина Василівна, яка в прямому сенсі поступилася місцем нашій дочці.

Чи тривожать Ірину Бурко з роду Іваків привиди минулого, які житимуть у сірому будинку столичного середмістя, поки він стоятиме? Схоже, що не тривожать. Її турбують інші житейські проблеми, а не давні драми її батьків. Авторське право її батька-письменника також мало цікавить Ірину Бурко. Її батько, зрештою, не Булгаков.

Коли життя Країни Рад почало стрімко мінятися, але сама Країна ще існувала, Іванові передали працю американського славіста, який проаналізував його «Ката» і дійшов висновку, що автор написав його не від бажання вислужитися перед істеблішментом Країни Рад, а щоби насміятися з нього. Тобто розгадав його задум. Івакові стало приємно. Але він почав читати далі й вичитав десь таке, що автор «Ката», напевне, сам не був задіяний у репресіях ні як жертва, ні як кат, оскільки реалії його тексту не відповідають страшній дійсності, про яку світ довідався із валу документальної літератури часів перебудови. Американський дослідник писав так упевнено, так переконливо, аж хотілося прочитати оповідання Івана Івака «Кат» і познайомитися з автором. Іван забрав сюди, на роботу, цей американський часопис, іноді гортає його.

Іван мріє зустріти Віру ще бодай раз. Вона допомогла би йому дописати його книгу. Був час, коли вона завжди з’являлась, тільки-но Іван подумки її кликав. Але ось уже двадцять років не з’являється. А чи була вона насправді? Він