Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Коли Іван розповів Вірі про дочку, яка хотіла стати акторкою, вона запропонувала свої послуги. Виходить, вона дотична до мистецьких кіл! Віра не взяла з Івана грошей, які грошові розрахунки між однокласниками? Ірочка рік ходила на заняття до Віри Володимирівни, в результаті чого роздумала ставати акторкою. Віра допомогла дівчині знайти її сутність.
Тоді, на вулиці Артема, Іван бачився з Вірою востаннє. Далі Ірочка ходила до неї на заняття й іноді розповідала нам про неї. А за рік Ірина вступила на відділення психології філософського факультету і, наскільки Іван міг судити, була задоволена своїм вибором.
Я мрію зустріти тебе ще раз, Віро! Мені здається, що я не допишу цієї книги, якщо не поговорю з тобою ще бодай раз! І так і тинятимуся по цьому світу, бо не зможу виконати того, що сказала мені стара жінка в Золотоворітському сквері одної літньої ночі. Ви скажете, Іван Івак розповів досить багато й не пожалів себе. Або ви скажете, що навпаки, він себе занадто жаліє та багато в чому ніби виправдовує. Іван завжди пам'ятатиме слова Віри, що він має бути сам до себе безжальним прокурором. І лише тоді йому дадуть адвоката на Страшному Суді. Тим паче, тільки-но я починаю виправдовувати себе, як приходять нові напади страшної ядухи, що їх ніякі ліки не можуть зняти і які, одначе, минають самі по собі, загрожуючи повернутися.
Я ніби й не жалію себе, розповідаючи про своє минуле. Але є такі речі, що їх я не можу довірити навіть цьому зошитові з цуценям, хоча, дуже ймовірно, ніхто не прочитає його сторінок, скріплених спіраллю, поки я живий. Але ж зможуть прочитати потім! Не все так просто, шановні читачі! Річ не лише в тім, що Іван Івак жаліє себе. Є речі, про які мені, мабуть, не розв'яже язика жоден напад ядухи. І мовчатиму не через героїзм, а через те, що сама думка про деякі речі відбирає мову. І язик відсохне говорити, і руки відмовляться писати.
Тож поки продовжую писати про те, про що можу. Від середини вісімдесятих Люба почала тяжко хворіти. Хворіла кілька років, померла за перебудови. Іван збагнув, яка вона, лише в її останні дні, коли вона вже не вставала, а він сидів біля її ліжка.
— Ти ж робив чорт зна що, коли працював в органах? — спитала вона, але не забрала своєї руки з моєї.
— Це було давно, — відповів Іван.
— Але мені ти завжди був добрим чоловіком. Як це узгоджувалось, Іване?
— Ти забула той період, коли ми щойно отримали цю кімнату, куди в'їхали з гуртожитку. Тоді я був нестерпний. І до тебе також.
— Але той час минув, а більше не повторювався. Тоді для всіх нас був дуже тяжкий час. Ти виправився. Мало того, це я безсовісно нагадувала тобі про той час, коли хотіла від тебе щось отримати.
— А я й не помічав. Я виправився, коли став писати.
— Я не читала твоїх книжок, — із деякою бридливістю сказала Люба.
Люба все життя пропрацювала в бібліотеці та завжди читала багато. А тоном свого голосу, яким вона вимовила ті слова, вона ніби давала зрозуміти, що вважала Іванову кар’єру письменника ще аморальнішою, ніж його роботу в органах.
І тільки-но він намислив сказати: «Завдяки моїй роботі в органах і завдяки моїм книгам ти жила в добрій квартирі та спокійно працювала в бібліотеці», як слаба Люба прошепотіла:
— Це було в цій самій кімнаті.
— Що саме? — нахилився він до Люби.
Цю кімнату розміром дев’ятнадцять квадратних метрів із балконом, де в останні дні лежала хвора Люба, колись займав Кулевич. Ну так, саме в цій кімнаті. Скільки його речей вони носили на сміття, і навіть маленький син допомагав. Звісно ж, то був радісний клопіт. І зробили ремонт, побілили стелю, переклеїли шпалери. І потому ще кілька разів робили ремонт. У цій кімнаті була їхня вітальня, коли вони мали всі три кімнати. Сюди з кухні носилися наїдки для гостей, які сиділи за цим столом, який зараз підсунуто до стіни. А Люба лежить на дивані, на якому сиділи численні гості Іваків. А на цей балкон вони виходили курити після застілля.
— Тут нічого не лишилося від Кулевича. Хіба що стіни.
— Лишилося. Ось ця «Незнайомка» лишилася, — і Люба вказала тремтячою рукою на добру репродукцію відомої картини в химерній рамочці.
— А то його? Ти певна? Чи то наша Іра почепила?
— Певна. Я її запам’ятала ще відтоді. Розпусник, який запрошував дівчат і жінок на ніч, тримав у себе цю прекрасну даму.
— То, може, він її не купував? Подарували колеги на день народження, аби щось подарувати?
— Він мені сам розповідав, що купив «Незнайомку» сам. Що хотів її зустріти.
— І ти ще тоді заходила до його кімнати?
— І досить часто. Коли