Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Івак не зістрибнув із п’єдесталу, як завжди, а зійшов, спіткнувшись незрозуміло об що. І штовхнув ногою дерев’яну конструкцію. А Харч навіть забув врубати «Смєло, таваріщі, в ногу».
Івак відступив на крок і затулив обличчя руками, чого ніколи не робив раніше. Але тут же здригнувся і прибрав руки, бо замість хрипу почувся звук падіння. Мотузка, яка кріпилася до стелі, вирвалася разом із гаком. Харч перелякано відчинив двері й гукнув конвою:
— Швидше, сюди!
— Щось ви музичку цього разу не крутили, — сказав хлопець із конвою, вбігаючи до кімнати мінус тридцять один, а за ним іще один.
Чортики в очах людини на підлозі були такі ж насмішкуваті, як і до падіння. Хоча, схоже, забиття було сильним. Проте вішати ще раз не було на чому: гак, до якого кріпилася мотузка, вирвався зі стелі разом із шматком арматури.
Почалася біганина. Засвистіли сирени. Людину на ймення Габріель Деус винесли з кімнати мінус тридцять один не в труні, а на ношах, і не ногами вперед, а головою.
Куди понесли ту людину, не має значення, чоловіка чи жінку? Куди понесли Габріеля Деуса чи Габріель Деус? Я й досі іноді мимоволі думаю про це. Зусібіч напливає туман давнини, такий самий молочний туман, крізь який ми з Вальтером Фальке їхали в село до бабусі Явдохи по картоплю. І я гадаю: А що то за людина? І чи людина то була? А потім приходжу до тями, згадую документ, підписаний у дванадцяти примірниках. І жену від себе навіть не думки, а їхні зачатки. І робив це навіть тоді, коли безповоротно змінилась епоха.
Але пам’ять про той день, вірніше, про ту ніч я знищити не можу, і вона в моєму єстві, поки я живий. То ж тоді всі зникли, як зникав конвой із труною. Труна лишилася в кімнаті мінус тридцять один, а Івак із Харчем, як завжди, пішли пити чай до кімнати мінус тридцять один біс. Але чаю не хотілося, хоча були готові гарячий чайник і фаянсовий чайничок із заваркою. Ось для кого, як виявляється, готували той чай незримі жінки, які далі йшли прибирати у кімнаті, де відбувалася страта.
— Якої статі та Габріель? — спитав Івак.
— І гадки не маю. Вона чи він упав іще до того, як щось могло збільшитися у штанах, якщо це чолов'яга, звичайно. Та хоч би хто був, але лишився живий і може свідчити, що ми не дотримувалися інструкції…
— Інструкції?
— Не пропонували нашим клієнтам сто грамів для хоробрості, — чорно пожартував Харч.
— Які сто грамів для хоробрості? Ти забув, які вони всі були? Їх уже приводили мертвими. Їм не треба було ні чаю, ні горілки, ні цигарки…
— Ні молитви, — закінчив Харч.
— А я випив би зараз. І не чаю.
— Так, звісно, я теж. Що тобі? Горілка, коньяк, а ще для тих шпигунів, для їхнього останнього бажання є навіть віскі.— Харч широко відчинив перед Іваком дверцята шафи, де стояли пляшки з алкогольними напоями. — Це все для них, ворогів проклятих! Послухай, ми все це маємо зараз забрати з собою, щоб не лишалося доказів, ніби ми не задовольняли останнє бажання ворогів Країни Рад. Я, чесно кажучи, вже кілька пляшок звідти забрав. Треба забрати це, хай лишиться лише цей недопитий коньяк. Віскі я заберу собі. А ти бери вино. Розіп’єш із Любою. Це виділялося для жінок, якщо якась забажає тяпнути перед... — Харч зробив зрозумілий жест, клацнув язиком і простяг йому пляшку вина «Кінзмараулі». — І це також тримай. — Харч простяг Івакові кілька пачок папірос і цигарок «Герцоговіна Флор».
— Я не палю, Сергію.
— Я теж. Але наші жмури мали би викурити цей тютюн, перш ніж стати жмурами.
— Налий іще того коньяку.
У гранчаках забулькала золотиста рідина. Виконавці вироку підвелися, і Харч не сказав звичного «За упокій», тільки зітхнув.
Вони мовчки випили. То був дуже добрий коньяк, який Іван оцінив, попри ситуацію, коли ніщо не сприймається. По кількох десятках років Іван Івак знову випив його і згадав той смак. Власне, нещодавно в барі на Прорізній Іван Івак через п’ятдесят років знову відчув той смак і присмак.
— Що ж він зробив такого, той Габріель?
— Не знаю, — знизав плечима Харч, — отруїв молоко в дитячому садку! Двадцять вісім дітей померло на місці, а ще тридцять сім надвечір у лікарні!
Ось таким було останнє нічне чергування Івана Івака. Повторюю, то був квітень 1949 року, ніч проти неділі. І коли Іван вийшов на свіже повітря зі свого підвалу, на всю вулицю Володимирську гучно дзвонили дзвони. І по вулиці ходили люди, хоча була третя ночі чи четверта ранку. І неподалік від опери до нього підійшла жінка і сказала: «Христос воскрес!» А Іван покрутив біля скроні: який Христос у Країні Рад! А по кількох роках, він потвердив страшне зобов'язання, щоб і у страшному сні, щоб сам собі… ніколи… нікому… бо недремна служба тієї ж миті влаштує автомобільну катастрофу, або авіаційну… не побоїться знищити весь літак з невинними людьми, аби ліквідувати того, хто посміє розповісти про Габріеля Деуса…
От я й розповів вам про Габріеля Деуса, про якого не міг розповісти навіть Вірі. Бо, зізнаюсь і в цьому: я, грішним ділом, іноді думав: а чи не була та Віра таємною працівницею в секретній поліції Країни Рад? Вона була такою незалежною, такою вільною від усього. Трималася з гідністю, якої незаміжні жінки Країни Рад