Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко
ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا
Це все правда, прошепотіла Ірина над батьковим зошитом, я хотіла стати акторкою. Бо я вчилася добре, але мене ніхто не помічав. Було несвідоме бажання стати акторкою, неодмінно кіно, і тоді всі помітять! Бо ж усі помічали мальовані афіші кінотеатру «Комсомолець України» на вулиці Свердлова, де тепер Молодий театр на Прорізній.
І та вчителька акторської майстерності насправді була в моєму житті цілий рік! Яка то була жінка! В ній було щось не від цього світу. А водночас — гостре відчуття реальності! Завжди збиралася зайти до неї. Але не зайшла навіть відразу потому, як вступила до університету. Але тут тато щось наплутав. Вона не могла бути його однокласницею. То була середина сімдесятих. Вона сама мені казала, що їй тоді було тридцять два роки, і що в неї є наречений. Я ще здивувалася: так пізно — наречений. У ті роки неодружена жінка такого віку в нашій уяві була старою дівою, себто оцінювалася вкрай низько. А свою вчительку я оцінювала високо. І та жінка справді багато допомогла мені в житті. Так, у неї була кімната в комуналці на вулиці Артема, і в тій кімнаті було справді дуже затишно, аж не хотілося йти від неї, та вона мене й не гнала, то було справді в сірому домі, але її звали не Віра, а Софія. Софія Володимирівна. А прізвища не знаю. Та й батько її прізвища не знав. Тут тато також щось наплутав. Або свідомо поміняв ім’я чи сумістив двох жінок в одній. Він же писав художній твір, а не документальний. Він імітував автобіографію. То було його авторське право. Але все одно книга в тата вийшла… як би це сказати?… кращою за все написане ним раніше.
ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا
Віро, якщо ти читатимеш ці рядки, вибач мені, що я думав про тебе погано. Віра здобувається нелегко — якщо це справжня віра, а не виконання обрядів. Я знаю, ти й досі так само молода, хоча ми з тобою однолітки. Я не знаю, куди ти поділася. Чи ти в цьому місті, чи поїхала. Я не знаю, чи вийде друком остання книга Івана Івака. Але ти й без цього прочитаєш її.
А Іван Івак розповів про себе все, що мав розповісти. Але продовжує ходити сюди. Він знає, що вдома на нього не чекають. І знає, що, хоча з дочкою, зятем і онуком у нього добрі стосунки, його смерті загалом зрадіють. Як потихеньку зраділи вони з Любою смерті Ірини Василівни. Але ж от, син Валерій щиро сумував за прибиральницею. Лише особливий душевний контакт зі старою людиною робить так, що за нею справді сумують. Таке трапляється, якщо казати правду собі й Богові, вкрай рідко. У нього такого контакту з родиною нема.
ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا
Тату, ну навіщо ти так? Ми зовсім не виштовхували тебе з дому! Вистачило б місця і тобі, і Михасю, і Миколі! Ти завжди мене так добре розумів! Завжди намагався купити мені класні шмотки! Так, зараз це смішно і навіть убого. А тоді це було дуже важливо для радянських дівчат! Я за Союзу вірила, що джинси можуть направду змінити життя! І змінювали, зрештою! Мій перший хлопець, іще до Миколи, з’явився саме тоді, коли прийшла та посилка з НДР. Ти тоді, тату, сказав, що то від твого перекладача. Я прекрасно розумію, ти тоді ще не міг пояснити, хто такий твій Вальтер Фальке. Класний мужик, до речі! Дарма що носив форму НС.
І я завжди з радістю і вдячністю згадувала наші прогулянки «ходімо-туди-де-ще-не-були!» Це місто, Місто сірих будинків, стало справді моїм завдяки тобі, тату.
Ірина перегорнула останню сторінку батькового рукопису. Різні сторінки написано одним і тим самим почерком, але чорнилами різних кольорів. Останні сторінки написано таким самим чорнилом, яким і заголовок: «Останнє бажання». Схоже на те, що ідея назви прийшла до батька лише тоді, коли він написав останню сторінку.
Ірина пригадала, як приходила до редакції, коли помер батько, і як вахтер розповідав їй, що пан Вердуґо, ой, вибачте, Іван Захарович, мир його пам’яті, скаржився, що в сусідній кімнаті грали «Смєло, таваріщі, в ногу». Не могло такого бути! Всі здавали ключі, ніхто не затримувався там вечорами, і ніхто не міг прийти до кабінетів, обминувши вахтера. Та й навіщо крутити ті революційні пісні, кому вони зараз потрібні?
Ірина з Михасем забирали речі батька. Тепер його програвач стоїть у його домашньому кабінеті, ось він. І закордонні платівки на 45 обертів також лежать поряд. Серед них і розкішна італійка Мільва з рудим зухвалим волоссям, яка так подобалася батькові. Ірина не спромоглася змусити звучати вінілову Мільву. Швидше було знайти той диск співачки в мережі. Мільва гучно заспівала пісню Едіт Піаф «Мілорд», Ірина стишила звук, але, певне якісь півхвилини «Mais vouz pleurez, milord» звучало дуже гучно. Валерій зайшов до кабінету.
— Вибач, я розбудила тебе.
— Не страшно. Я ліг незвично рано, тому вже виспався.
— Я дочитала.
— І як тобі?
— Добре. Я читала із задоволенням. Мені було цікаво. Наша юність. Наше дитинство. Київ, який ми знали і якого не знали. Довоєнний Київ, якого ми напевне не знали. Київ за окупації. Шкода батька.
— Тобто, тобі його шкода?
— Він був нам