Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Я думав, ти навідаєшся до мене надвечір, – промовив Леандро.

Алісія, хитаючись, дошкутильгала до ліжка й повалилася на нього, знесилена. Її наставник обернувся й зітхнув, похитавши головою.

– Приготувати тобі?

– Нічого не хочу.

– Це якась форма покутування гріхів чи ти просто отримуєш насолоду, страждаючи без потреби?

Леандро підвівся й підійшов до Алісії.

– Покажи мені.

Нахилившись над нею, він помацав стегно з холоднокровністю лікаря.

– Коли ти востаннє робила укол?

– Сьогодні опівдні. Десять міліграмів.

– Ти ж знаєш, що цього не досить.

– Може, двадцять.

Леандро тихо лайнувся собі під ніс. Потім пішов до ванної і зупинився просто перед шафкою. Там він відшукав металевий футляр і повернувся до Алісії. Присівши на краю ліжка, Леандро розкрив футляр і став готувати ін’єкцію.

– Ти ж знаєш, як мені не подобається, коли ти так робиш.

– Це моє життя.

– Коли ти так мордуєш себе, воно стає і моїм. Повернися.

Алісія заплющила очі й повернулася набік. Леандро закасав їй одяг до пояса, потім розстібнув корсет і зняв його. Алісія застогнала від болю, зажмурюючи очі й уривчасто дихаючи.

– Мені це болить більше, ніж тобі, – промовив Леандро.

Він узявся за стегно й притиснув його до ліжка. Алісія тремтіла, коли голка входила в її зранену плоть. У дівчини вихопилося глухе виття, тіло її напружилося, наче корабельна линва. Леандро повільно витягнув голку й поклав шприц на ліжко. Він поступово відпускав ногу Алісії, а відтак перевернув її горілиць. Поправив сукню й обережно поклав подушку під голову. Чоло Алісії було вкрито потом. Леандро дістав хустинку й витер його. Дівчина поглянула на свого наставника скляними очима.

– Котра година? – пробелькотіла вона.

Леандро погладив її по щоці.

– Ще рано. Відпочивай.

16

Алісія прокинулася в темряві кімнати й побачила обриси силуету Леандро, що сидів у фотелі коло її ліжка. У руках він тримав книжку Віктора Маташа й читав її. Алісія зрозуміла, що доки спала, Леандро обшукав її кишені, сумочку й, можливо, геть усі шухляди в номері.

– Краще? – запитав Леандро, не відриваючи очей від тексту.

– Краще, – відказала Алісія.

Її пробудження завжди супроводжувалося якоюсь дивною ясністю і відчуттям, ніби по судинах повільно розтікається захололе желе. Леандро накрив її ковдрою. Алісія помацала себе й виявила, що на ній досі той самий одяг. Дівчина підвелася на ліктях і сперлась на приголів’я ліжка. Заморожений біль пульсував глухо й ледь чутно. Леандро нахилився і простягнув їй склянку. Алісія зробила два ковтки. На смак не схоже було на воду.

– Що це?

– Випий усе.

Алісія допила. Леандро згорнув книжку й поклав її на стіл.

– Ніколи не міг зрозуміти твоїх літературних смаків, Алісіє.

– Я знайшла цю книжку в кабінеті Вальса, у його робочому столі.

– Тобі здається, що вона може мати якийсь стосунок до нашої справи?

– Наразі я не відкидаю жодної можливості.

Леандро схвально кивнув.

– Ти вже говориш, як Хіль де Партера. Як твій новий напарник?

– Варґас? Схоже, користь від нього є.

– Йому можна довіряти?

Алісія стенула плечима.

– Коли бачу такий сумнів у людини, що не довіряє і власній тіні, я навіть не знаю, як його розуміти. Може, як знак того, що ти навертаєшся до віри в наш уряд?

– Розумій, як хочеш, – відрізала дівчина.

– Між нами далі війна?

Алісія зітхнула й похитала головою.

– Це не просто дружній візит, Алісіє. Мені треба залагодити ще багато справ, а в «Паласі» на мене вже чекають за вечерею. Що ти маєш мені розказати?

Дівчина стисло переповіла Леандро події дня і стала чекати, доки той, не зраджуючи своєї звички, мовчки зважить і підсумує все. Потім чоловік підвівся й підійшов до вікна. Алісія дивилася на його нерухому постать, що окреслювалася у вуличних вогнях Ґран-Віа. Хирляві руки й ноги, що кріпилися до непропорційно великого тулуба, надавали йому схожості з павуком, який зачаївся в центрі своєї павутини. Алісія не переривала його розмірковування. Вона вже знала, що Леандро любив неспішно розважати й висновувати свої подальші вчинки, насолоджуючись кожним шматочком інформації й вираховуючи, як дістати з неї максимальну користь.

– Я так розумію, що ти не повідомила Вальсову секретарку про те, що знайшла цю книжку й забираєш її з собою, – нарешті озвався він.

– Ні. Лише Варґас знає, що книжка в мене.

– Бажано, щоб так це й лишилося. Як гадаєш, зможеш переконати його не розповідати про книжку своєму начальству?

– Гадаю, що зможу. Принаймні на кілька днів.

Леандро, злегка невдоволений, зітхнув. Він відступив від вікна й неспішно повернувся до фотеля. Зручно вмостився, перекинувши ногу за ногу, і протягом якоїсь хвилі вивчав Алісію очима судмедексперта.

– Я хотів би, щоб ти сходила до лікаря Вальєхо.

– Ми вже про це говорили.

– Він найкращий у країні спеціаліст.

– Ні.

– Дозволь, я запишу тебе на прийом. Лише один огляд, який ні до чого не зобов’язує.

– Ні.

– Якщо ти маєш намір і далі розмовляти односкладовими словами, то принаймні вигадай щось нове.

– Гаразд, – відказала Алісія.

Леандро знову взяв роман Маташа зі столу й погортав його, усміхаючись сам до себе.

– Смішна книжка?

Чоловік звільна похитав головою.

– Ні. Власне кажучи, у мене від неї волосся дибки стає. Я тільки подумав про те, що вона здається написаною неначе саме для тебе.

Леандро зі скептичним виразом на обличчі пробігав очима сторінки, зупиняючись то там, то тут. Зрештою простягнув книжку Алісії, пильно вивчаючи дівчину єзуїтським поглядом, одним із тих, які бачать усі гріхи раніше, ніж ти встигнеш про них подумати, і яким досить одного змига оком, щоб змусити тебе розкаятися.

– Та дуже важлива вечеря в «Паласі» скоро зовсім захолоне, – натякнула Алісія.

Леандро не став заперечувати.

– Не вставай із ліжка й відпочивай. Я лишив тобі в аптечці у ванній десять флаконів по сто.

Алісія розлючено стиснула губи, однак промовчала. Леандро кивнув і рушив до дверей. Перш ніж вийти, він обернувся й наставив указівний палець на Алісію.

– Тільки не втни якоїсь дурниці, – попередив він.

Алісія склала руки як до молитви й усміхнулася.

17

Позбавлена присутності Леандро та його начальницької аури, що линула за ним повсюди, Алісія замкнулася на засув, стала під душ і майже на сорок хвилин забулася серед пари й крапель гарячої води. Чекаючи, доки вода змиє з неї турботи дня, що минув, дівчина навіть не вмикала світла, задовольняючись тьмяним світінням, яке соталося крізь віконце ванної кімнати. Опалювальні котли «Гіспанії» розміщувалися,