Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Розповідай.

– Дай лишень звірюся зі своїм нотатником, бо історія має деякі цікавинки, – відказав Варґас. – Ось він. Отже, слухай уважно. Виявляється, що в юності дон Пабліто був заручений із панянкою на ім’я Беатріс Аґілар. Ця Беатріс покинула бідолаху, коли той служив у армії, і вийшла заміж, щоб, так би мовити, ступити на шлях материнства в офіційному статусі, за такого собі Даніеля Семпере, сина власника комісійної книгарні в Барселоні, що називається «Семпере й сини», улюбленого закладу Себастьяна Сальґадо, який після виходу з в’язниці кілька разів навідувався туди, певна річ, щоб надолужити й ознайомитися з усіма літературними новинками, які він пропустив за останні двадцять років. Як пам’ятаєш, згідно з матеріалами справи, двоє працівників згаданої книгарні, один із них – Даніель Семпере, стежили від крамниці до Північного вокзалу за Сальґадо того дня, коли він помер.

Очі Алісії аж заіскрили.

– Далі, будь ласка.

– Повертаючись до Каскоса. Наш відкинутий герой, молодший лейтенант і рогоносець, утратив зв’язок зі своєю коханою, прекрасною Беатріс, що, як присягається Пабліто, була і є такою вродливицею, яка б у справедливому світі мала належати тільки йому, а не якомусь шарпакові на кшталт Даніеля Семпере.

– Не ослячим язиком мед лизати, – увернула Алісія.

– Після півгодинної розмови з Каскосом я, хоч і не знайомий із доньєю Беатріс, щиро порадів за неї. Це був лише вступ. Далі переходимо до середини п’ятдесят сьомого року, коли, розіславши свої резюме разом із родинними рекомендаціями до половини іспанських підприємств і організацій, Пабло Каскос несподівано дістає пропозицію від видавництва «Аріадна», заснованого доном Маурісіо Вальсом у 1947 році, де міністр і донині лишається головним акціонером і президентом. Каскоса запрошують на бесіду й пропонують роботу в комерційному відділі відповідальним за Араґон, Каталонію та Балеарські острови. Добра платня, можливості для кар’єрного росту. Захоплений Пабло Каскос погоджується й береться до роботи. Минають місяці, аж тут одного дня в кабінеті Каскоса ні з того ні з сього з’являється дон Маурісіо Вальс і запрошує нашого героя на вечерю до ресторану «Орчер».

– Отакої! Високо залетів.

– Каскосу видається дивним, що голова видавництва і найвідоміший діяч іспанської культури запрошує на вечерю – як сказала би донья Маріана – працівника середньої ланки, із яким доти не був навіть особисто знайомий, і веде його до ресторану фашистської слави, у підвалі якого, подейкують, поховано мумію дуче [46]. Під час аперитиву Вальс розповідає, як схвально йому відгукувалися про Каскоса та його роботу в комерційному відділі.

– І Каскос купляється на це?

– Ні. Той хоч і йолоп, але не настільки. Він відчуває, що щось тут не так, і замислюється, чи та пропозиція роботи, на яку він погодився, не була чимось іншим. Вальс далі грає комедію, і тільки за кавою, коли вони вже встигли зробитися найкращими приятелями, а міністр намалював перед Каскосом блискуче майбутнє свого видавництва й натякнув, що має намір призначити нашого героя комерційним директором, тільки тоді зненацька виявляється справжня причина зустрічі.

– Прохання про невеличку послугу.

– Саме так. Вальс приголомшує Каскоса зізнанням про свою невмирущу любов до книгарень, цих храмів, що бережуть диво літератури. А найбільшу прихильність, як виявилося, міністр плекає до книгарні «Семпере й сини».

– І звідки ж така прихильність?

– Вальс не уточнив. Про що він висловився цілком ясно, то це про своє зацікавлення долею родини Семпере, а найпаче долею давнього друга померлої дружини власника й матері Даніеля, Ізабелли.

– Вальс був знайомий із цією Ізабеллою Семпере?

– За словами Каскоса, не тільки з Ізабеллою, але і з її добрим другом. Як гадаєш, із ким? Таким собі Давидом Марті́ном.

– Бінґо.

– Цікаво, еге ж? Те саме, насилу пригадане доньєю Маріаною таємниче ім’я, що прозвучало в тій давній розмові міністра зі своїм наступником на посаді очільника в’язниці Монтжуїк.

– Розповідай далі.

– Далі Вальс нарешті чітко сформулював своє прохання. Міністр був би навіки вдячний Каскосові, якби тому вдалося, використавши свої чари, кмітливість і колишню любов до Беатріс, відновити з нею зв’язок і, так би мовити, відбудувати спалені мости.

– Звабити її?

– Можна й так сказати.

– Навіщо?

– Щоб довідатися, чи цей Давид Мартін живий і чи він зв’язувався з родиною Семпере протягом усіх цих років.

– А чому Вальсові самому просто не запитати Семпере?

– Каскос у нього теж це запитав.

– А міністр відповів…

– Що йдеться про делікатну тему особистого характеру і що з причин, які справи не стосуються, він воліє спершу прозондувати ґрунт, щоб дізнатися, чи має підстави його підозра, що Мартін досі на сцені.

– І що сталося далі?

– Каскос, не довго думаючи, узявся писати квітчасті листи своїй колишній коханій.

– І отримав відповідь?

– А, шельмо, як тебе зацікавили альковні інтриги…

– Варґасе, зосередься.

– Пробач. Отож, вертаючись до справи. Попервах жодної відповіді Каскос не отримав. Беатріс, яка незадовго перед тим стала матір’ю і дружиною, нехтувала всіма зальотами цього Дон-Жуана низького штибу. Але Каскос не здавався і навіть почав думати, нібито дістав унікальну можливість повернути собі те, чого його позбавили.

– Над шлюбом Даніеля й Беатріс збираються чорні хмари?

– Хтозна. Пара доволі молода, одружилися поспіхом, та ще й зробивши дитину, перш ніж стати під вінець… Крихка споруда. Але минає тиждень за тижнем, а Беатріс не відповідає на листи свого колишнього. А Вальс стає дедалі наполегливішим. Каскос починає нервуватися. Вальс натякає на неприємності для нашого героя. Каскос надсилає останнього листа й запрошує колишню кохану на таємне побачення до номера-люкс у готелі «Рітц».

– Беатріс прийшла?

– Ні. А ось Даніель прийшов.

– Її чоловік?

– Атож.

– Беатріс розповіла йому про листи?

– Або він сам їх знайшов… Хай там як, Даніель Семпере з’являється в готелі й, коли наш жевжик у напахченому халаті, капцях і келихом шампанського в руці відчиняє йому двері, молодчина Даніель дає йому прочухана й добряче підрихтовує мармизу.

– Цей Даніель починає мені подобатися.

– Не поспішай із висновками. За словами Каскоса, якому обличчя болить ще й досі, Даніель ледь-ледь не задушив його. І завадило цьому лише втручання поліціянта в цивільному, який несподівано опинився там.

– Яким чином?

– Цей пункт цілковито незрозумілий. Моя здогадка: за поліціянта видав себе спільник Даніеля Семпере.

– А потім?

– А потім Каскос, підібгавши хвоста, повертається до Мадрида з розфарбованою пикою, тремтячи від страху перед тим, що мав розповісти Вальсові.

– І що Вальс сказав на це все?

– Міністр мовчки вислухав Каскоса й змусив того присягнути, що нікому не розкаже ні про те, що сталося, ні про те, що він його попросив.

– Та й по всьому?

– Здавалося, що так, доки