Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Тобі щось каже фраза «вхід до лабіринту»?
Вірхіліо схилив голову набік.
– Ну, тут під «лабіринтом» мається на увазі все місто.
– Барселона?
– Інша Барселона. Та, що в його книжках.
– Схожа на пекло.
– Щось на кшталт цього.
– І де ж цей вхід?
Вірхіліо замислено стенув плечима.
– Місто має багато входів. Не знаю. Я поміркую над цим, гаразд?
Алісія кивнула.
– А ця Аріадна? Хто вона така?
– Прочитай книжку. Не пошкодуєш.
– Хоча б кілька слів.
– Аріадна – це дівчинка, головна героїня всіх романів циклу. Аріадною звали старшу доньку Маташа, вважається, що він писав свої твори для неї. Цей персонаж – відображення його доньки. Також Маташ частково надихався «Алісою в Країні Чудес», улюбленою книжкою своєї доньки. Хіба не дивовижно?
– Ти ж бачиш, я вся аж тремчу від захвату.
– Коли ти так поводишся, тебе неможливо терпіти.
– Ти ж мене терпиш, Вірхіліо, і за це я тебе так люблю. Розказуй далі.
– За що мені цей хрест? Сам-один на білому світі, і надії лишилося менше, ніж у Кармілли з твору Ле Фаню [43].
– Про книжку, Вірхіліо, про книжку…
– Отже, Аріадна була його Алісою, а замість Країни Чудес Маташ вигадав Барселону-пекло, зі страхіттями, неначе з нічних кошмарів. Сюжет здебільшого обертається довкола Аріадни та дивних персонажів, яких вона зустрічає під час своїх пригод, і з кожною книжкою стає дедалі моторошнішим. В останній відомій частині, що була опублікована в розпал громадянської війни і називалася «Аріадна і пекельні машини», якось так, розповідається, як у місто після облоги нарешті вдирається вороже військо, і після опису вчиненої ним різні падіння Константинополя видається комедією Лорела і Гарді [44].
– Ти сказав «в останній відомій частині»?
– Дехто вважає, що перед тим як зникнути після війни, Маташ саме закінчував дев’яту й останню книжку циклу. Власне, уже багато років поінформовані колекціонери ладні заплатити чималі гроші тому, кому вдасться роздобути цей рукопис, але, як мені відомо, ніхто ніколи його не бачив.
– А як зникнув Маташ?
Вірхіліо стенув плечима.
– Назви мені краще місце, щоб зникнути, ніж післявоєнна Барселона.
– А можливо розшукати решту книжок із цієї серії?
Вірхіліо допив свій «ТриНаранхус» і поволі похитав головою.
– Мені гадається, що це буде вкрай важко. Років десять-дванадцять тому я чув, що хтось виявив два чи три примірники «Лабіринту» на самому споді ящика в підвалі книгарні Сервантеса в Севільї і що заплатили за них дуже-дуже добре. Нині, гадаю, знайти щось таке можна хіба що у Віку [45] в книгарні антиквара Кости або в Барселоні. Може, у Ґуставо Барсело і, якщо дуже пощастить, у Семпере, однак я б не надто тішив себе надією.
– «Семпере й сини»?
Вірхіліо здивовано глянув на неї.
– Ти знаєш цю книгарню?
– З чуток, – відказала Алісія.
– Я почав би з Барсело. Він володіє унікальними примірниками і спілкується з найшанованішими колекціонерами. Якщо Маташ є в Кости, Барсело про це знатиме.
– А цей сеньйор Барсело матиме бажання порозмовляти зі мною?
– Як я розумію, він частково відійшов від справ, але час для статної сеньйорити він завжди знайде. Якщо ти мене розумієш.
– Я причепурюся.
– Шкода, мене там не буде, щоб це побачити. Ти мені не розкажеш, до чого це все, ні?
– Я ще сама цього не знаю, Вірхіліо.
– Можна попросити тебе про послугу?
– Звісно.
– Коли це все, над чим ти зараз працюєш, закінчиться, і якщо ти вийдеш із цієї історії цілою, а книжка на той час іще буде в тебе, принеси її мені. Я хотів би провести кілька годин наодинці з нею.
– А чому б це я мала вийти з цієї історії не цілою?
– Хто зна. Щось є таке в книжках Маташевого «Лабіринту»: усі, хто їх торкався, погано закінчують.
– Ще одна твоя легенда?
– Ні. Це правда.
Наприкінці XIX століття від світу відділився острів у формі літературного кафе й салону примар. Відтоді його, застиглого в часі, носило течією історії по широких бульварах уявного Мадрида, аж доки не викинуло на мілину за кілька кроків від будівлі Національної бібліотеки. Там, у вигляді кафе «Хіхон», острів чекав, готовий порятувати жертв кораблетрощі, які приходили до нього, прагнучи духовної або смакової насолоди. Це був неначе велетенський пісочний годинник, де кожен за ціною філіжанки кави міг поглянути в дзеркало пам’яті й повірити бодай на мить, що житиме вічно.
Сутеніло, коли Алісія перетнула бульвар, прямуючи до дверей кафе. Варґас чекав на неї за столиком біля вікна, насолоджуючись однією зі своїх імпортних цигарок і спостерігаючи за перехожими очима поліціянта. Побачивши, як Алісія заходить до кафе, він підвів погляд і махнув їй рукою. Алісія сіла за столик і перехопила офіціанта, який пробігав повз них, щоб замовити кави з молоком, якою сподівалася зігрітися після холоду бібліотечного підземелля.
– Довго чекаєш на мене? – запитала Алісія.
– Ціле життя, – відказав Варґас. – Щось прояснилося?
– Залежить, як подивитися. А в тебе?
– Мені нарікати нема чого. Спочатку я поїхав до Вальсового видавництва й навідався до того Пабло Каскоса Буендіа. Ти мала рацію. Щось тут не сходиться.
– І?
– Сам собою Каскос виявився телепнем. Телепнем, однак, чваньковитим.
– Що людина дурніша, то більше в неї пихи, – прокоментувала Алісія.
– Спершу друзяка Каскос запропонував мені першокласну екскурсію офісом видавництва, а потім узявся розводитися про особу дона Маурісіо та його зразковий життєвий шлях так, наче від цього залежало його власне життя.
– Можливо, так і є. Персонажі на кшталт Вальса зазвичай тягнуть за собою цілий почет прихвоснів і лакиз.
– Тут, ясна річ, не бракує ні одних, ні других. Каскос усе ж видався мені стривоженим. Щось у ньому було підозріливе, і я не переставав його розпитувати.
– Він сказав, навіщо Вальс викликав його до себе додому?
– Мені довелося добряче на нього натиснути, бо спершу він нізащо не хотів зізнаватися.
– А ще мені дорікаєш.
– Будьмо відверті: зі шмаркачами й кар’єристами саме так
