Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

за кілька днів до свого зникнення Вальс не подзвонив Каскосу знову й не призначив йому зустріч у своєму маєтку. Він не уточнив, про що хотів поговорити, але, ймовірно, про щось, пов’язане з родиною Семпере, Ізабеллою і таємничим Давидом Мартіном.

– І на цю зутріч Вальс так ніколи й не з’явився.

– І тут уже нічого не поробиш, – підсумував Варґас.

– А що ми знаємо про цього Давида Мартіна? Ти встиг про нього щось дізнатися?

– Небагато. Але те, що мені вдалося з’ясувати, обіцяє куди більше. Забутий усіма письменник і – увага! – в’язень замку Монтжуїк у 1939–1941 роках.

– Якраз тоді, коли у цій самій в’язниці сидів Сальґадо, а комендантом був Вальс, – відзначила Алісія.

– Однокашники, так би мовити.

– А що сталося з Давидом Мартіном після того, як він вийшов із в’язниці в сорок першому?

– Він не вийшов. У поліційній справі зазначено, що його було застрелено під час спроби втечі.

– А це значить…

– Ймовірно страчений без суду і слідства й похований у канаві чи братській могилі.

– За наказом Вальса?

– Найпевніше. На той час тільки він міг мати владу й повноваження, щоб віддати такий наказ.

Протягом якоїсь хвилі Алісія зважувала почуте.

– Навіщо Вальсові розшукувати небіжчика, якого він сам наказав стратити?

– Іноді трапляються небіжчики, які відмовляються помирати. Переглянь «Ель-Сіда» [47].

– Припустімо тоді, що Вальс гадає, ніби Мартін лишився живим… – почала Алісія.

– Це логічно.

– Живим і з жадобою помсти. Можливо, смикаючи Сальґадо за мотузочками, ховаючись у темряві й чекаючи на час відплати.

– В’язничні побратими не забувають один про одного, – підтвердив Варґас.

– Незрозумілими тільки лишаються стосунки Мартіна з родиною Семпере.

– Щось тут нечисто, якщо сам Вальс збив поліцію з цього сліду, воліючи використовувати Каскоса для того, щоб розвідати про Мартіна.

– І це щось, можливо, і є ключем до розгадки цієї історії, – замислено промовила Алісія.

– А ми з тобою непогана команда, хіба ні?

Дівчина помітила котячу усмішку, що зачаїлася в кутиках Варґасового рота.

– Що ще?

– Тобі мало?

– Викладай усе.

Варґас закурив цигарку і з насолодою затягнувся, спостерігаючи, як кружальця диму звиваються поміж його пальцями.

– Отож, доки ти візитувала до знайомих, я після того, як практично розв’язав усю справу, щоб згодом усі лаври дісталися тобі, заїхав до Головного управління, щоб забрати листи в’язня Себастьяна Сальґадо, і взяв на себе сміливість проконсультуватися зі своїм приятелем Сіхесом, нашим почеркознавцем. Не турбуйся, я не розповідав йому подробиці справи, а він не запитував. Я показав йому чотири листи, вибраних навмання, і, ретельно оглянувши їх, мій товариш повідомив, що є численні ознаки щонайменше в чотирнадцяти літерах і з’єднаннях між ними, які дозволяють відкинути версію про правшу. Не кажучи вже про нахил, розтікання чорнила по папері, натиск і ще щось на кшталт цього.

– І що це нам дає?

– Те, що особа, яка писала Вальсові ці всі листи з погрозами, – шульга.

– І?

– Якби ти уважніше читала доповідь барселонської поліції, що стежила за Себастьяном Сальґадо після його несподіваного звільнення в січні минулого року, то пригадала б, що товариш Сальґадо під час свого ув’язнення втратив ліву руку й носив порцеляновий протез. Схоже на те, що на допиті хтось доклав свою руку – вибачай за каламбур – до цього каліцтва.

Поліціянтові здалося, що Алісія збиралася щось сказати, але зненацька дівчина заніміла, втупивши погляд кудись удалечінь. За хвилину вона зблідла, і Варґас зауважив краплини поту, що вкрили її чоло.

– Хай там як, а однорукий Сальґадо не міг написати ті листи. Алісіє, ти мене слухаєш? З тобою все гаразд?

Дівчина раптом підвелася й накинула на себе пальто.

– Алісіє?

Вона взяла зі столу теку з листами, буцімто написаними Сальґадо, і подивилася на Варґаса відсутнім поглядом.

– Алісіє?

Алісія рушила до виходу, лишивши Варґаса збентежено дивитися їй услід.

15

Щойно вона вийшла на вулицю, біль посилився. Алісія не хотіла, щоб Варґас бачив її такою. Не хотіла, щоб будь-хто бачив її такою. Напад болю, що наближався, обіцяв бути одним із найгірших. Клятий мадридський холод. Укол тільки дав змогу їй виграти трохи часу. Алісія, повільно дихаючи, намагалася не зважати на біль, що вже починав шпигати в стегно, і йшла далі, вивіряючи кожен крок. Але не встигла вона дістатися навіть до площі Сібелес, коли мусила зупинитись і спертися на ліхтарний стовп, щоб перечекати, доки мине спазм, що неначе електричним струмом пройняв їй кістки. Дівчина відчувала, як люди проходили повз неї, кидаючи косі погляди.

– Ви себе добре почуваєте, сеньйорито?

Алісія кивнула, навіть не знаючи кому. Перевівши дух, вона зупинила таксі й попросила відвезти її до готелю «Гіспанія». Водій глянув на дівчину дещо стривожено, однак нічого не сказав. Вечоріло, і вогні Ґран-Віа притягували до себе натовпи місцевих і приїжджих: немовби накочувалося хвилями сіре море тих, хто виліз із печер своїх офісів, щоб нарешті піти додому, і тих, хто не мав, куди йти. Алісія притиснулася обличчям до скла й заплющила очі.

Коли вони під’їхали до «Гіспанії», дівчина попросила таксиста, щоб той допоміг їй вийти з машини. Лишивши йому чималі чайові, вона рушила до вестибюля, опираючись на стіни. Щойно побачивши, як вона заходить, Маура, портьє, підскочив зі свого місця й зі стурбованим виразом обличчя підбіг до Алісії. Підтримуючи дівчину за талію, він допоміг їй дійти до ліфта.

– Знову? – запитав портьє.

– Це скоро минеться. Все через погоду…

– Мені ваше обличчя зовсім не подобається. Може, викликати лікаря?

– Не треба. У номері є ліки, які мені потрібні.

Маура кивнув, не надто переконаний. Алісія поплескала його по плечі.

– Ви хороший друг, Мауро. Мені вас бракуватиме.

– Ви перебираєтеся до іншого готелю?

Алісія всміхнулася й зайшла у ліфт, побажавши портьє доброї ночі.

– До речі, у вас, здається, гість… – повідомив Маура, коли дверцята вже зачинялися.

Вийшовши з ліфта, Алісія рушила довгим темним коридором до своєї кімнати, кульгаючи і спираючись на стіну. Обабіч її шляху за зачиненими дверима стояли порожніми десятки номерів. Такими вечорами, як цей, Алісія підозрювала, що вона єдина жива мешканка на всьому поверсі, хоча й мала завжди відчуття, ніби хтось стежить за нею. Часом, коли зупинялася в темряві, вона заледве не відчувала потилицею дихання вічних квартирантів або доторки чиїхось пальців до її обличчя. Діставшись до дверей свого номера наприкінці коридору, Алісія на якусь мить зупинилася, щоб перепочити.

Відчинивши двері, дівчина зайшла, але навіть не стала вмикати світло. Неонові вивіски театрів та кінотеатрів на Ґран-Віа кидали блимаве сяйво, що огортало приміщення різнокольоровим півмороком. У