Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Дівчина налила собі ще келих білого вина, лягла в ліжко і стала чекати дзвінка. У голові промайнула думка відімкнути телефон. Востаннє, коли вона це зробила, з’явилися двоє його посіпак, щоб допровадити Алісію до вестибюля, де на неї чекав Леандро. Таким вона його ще ніколи не бачила: виснаженого тривогою, позбавленого свого звичного незворушного виразу. Тоді він поглянув на дівчину з сумішшю злості й ніжності, неначе сумнівався, як йому вчинити: обійняти Алісію чи наказати своїм людям затовкти її прикладами в нього на очах. «Ніколи більше не роби мені такого», – сказав він тоді. Від того вечора минуло два роки.
Алісія чекала дзвінка до пізньої ночі, однак Леандро так і не зателефонував. Либонь, дуже вже хотів відшукати Вальса й вислужитися перед державними зверхниками, якщо наважився-таки відчинити дверцята її клітки. Переконана, що цієї ночі ані йому, ані їй не вдасться стулити очей, Алісія вирішила шукати прихистку в єдиному місці у світі, де Леандро ніколи б не зміг її дістати. На сторінках книжки. Вона взяла зі столу роман, який знайшла у Вальсовому кабінеті, і розгорнула його, приготувавшись поринути у витвір Маташевої уяви.
Ще не дійшовши до кінця першого абзацу, Алісія забула, що тримає в руках речовий доказ. Вона дозволила аромату слів заколисати себе й невдовзі загубилася на сторінках книжки, занурившись у море образів і ритмів, якими дихала розповідь про пригоди Аріадни під час її мандрівки в глиб тої зачаклованої Барселони. Здавалося, кожен абзац, кожне речення було побудоване за законами музичного твору. Розповідь в’язала слова в разки намиста й не давала змоги відірвати очей від читання, що заворожувало своєю мелодикою і колористикою, вимальовуючи перед очима образи з театру тіней. Алісія читала дві години поспіль, розкошуючи кожною фразою і побоюючись, що книжка ось-ось закінчиться. Коли, нарешті перегорнувши останню сторінку, дівчина побачила малюнок театральної завіси, що опускається на сцену, з якої слова зникають, розвіюючись пилом, наче тіні, вона згорнула книжку, поклавши її собі на груди, і простягнулася в темряві, не здатна розлучитися з пригодами Аріадни в її лабіринті.
Підпавши під чар історії, Алісія заплющила очі і спробувала заснути. Вона уявила Вальса в його кабінеті, як він ховає книжку під сподом шухляди й викидає ключ. З усього, що міністр міг заховати перед тим, як зникнути, він обрав цю книжку. Поволі, по краплині, утома стала просякати до тіла Алісії. Дівчина скинула рушник і гола шаснула під укривало. Вона лягла на бік, згорнувшись клубком і обхопивши руками стегно. Їй спало на думку, що ця ніч цілком імовірно виявиться останньою, яку вона проведе в цій кімнаті, що була її темницею протягом кількох років. Так вона й лежала, чекаючи, слухаючи шемрання й нарікання будинку, який уже відчував розлуку з Алісією.
Дівчина прокинулася перед світанком, саме вчасно, щоб устигнути зібрати до валізи все необхідне й лишити решту як прощальний дарунок невидимим мешканцям готелю. Вона поглянула на свій невеличкий замок із книжок, складених стосами вздовж стін, і сумовито всміхнулася. Маура знатиме, що робити з її друзями.
Саме світало, коли Алісія йшла вестибюлем, не маючи наміру прощатися з заблуканими душами «Гіспанії». Вона вже підходила до дверей, коли почула за спиною голос Маури.
– Отже, це таки правда, – сказав портьє. – Ви нас покидаєте.
Алісія зупинилася й обернулася. Маура дивився на неї, спершись на швабру, що побачила на своєму віку, либонь, не менше за нього. Щоб не заплакати, він усміхнувся, та очі його були сповнені безмежним сумом.
– Я їду додому, Мауро.
Портьє закивав головою.
– І правильно робите.
– Я лишила там нагорі свої книжки. Вони для вас.
– Я берегтиму їх.
– І одяг також. Може, він підійде комусь із мешканців готелю.
– Я занесу його до «Карітас» [49]. Тут живе багато всяких слинявих збоченців, і мені б не хотілося, щоб вони порпалися там, де не слід.
Алісія підійшла до чоловічка й обійняла його.
– Дякую вам за все, Мауро, – прошепотіла вона на вухо. – Мені вас бракуватиме.
Маура впустив швабру на підлогу й обхопив дівчину тремтячими руками.
– Забудьте нас, забудьте, щойно приїдете додому, – промовив портьє ламким голосом.
Дівчина збиралася поцілувати його на прощання, але Маура, лицар сумного образу і давнього гарту, простягнув їй руку, яку Алісія потиснула.
– Якби подзвонив такий собі Варґас і запитався про мене…
– Не турбуйтеся. Я зіб’ю його зі сліду. Ну ж бо, йдіть уже.
Дівчина сіла в таксі, що чекало біля дверей готелю, і попросила відвезти її на вокзал Аточа. Місто вкривало свинцевим запиналом, і вікна машини взялися памороззю. Таксист мав такий вигляд, наче провів усю ніч – а то й цілий тиждень – за кермом, і з дійсністю його пов’язував тільки недокурок, що стримів у нього з рота. Глянувши на Алісію в дзеркало заднього огляду, водій запитав.
– Повертаєтесь чи від’їжджаєте?
– Сама не знаю, – відказала Алісія.
Прибувши на вокзал, Алісія побачила, що Леандро її випередив. Він чекав за столиком в одній із кав’ярень біля кас, читаючи газету й бавлячись ложечкою від кави. Трохи подалі, за колонами, вартували двоє його церберів. Побачивши Алісію, Леандро згорнув газету й привітав дівчину батьківською усмішкою.
– Хоч як рано не вставай, сонце швидше не зійде, – промовила вона.
– Приказки – то не твоє, Алісіє. Сідай. Ти снідала?
Вона похитала головою й сіла за столик. Найменше їй хотілося сперечатися з Леандро зараз, коли вже зовсім скоро вони будуть на відстані шестисот кілометрів одне від одного.
– У смертних є багато корисних звичок. Наприклад, снідати або мати друзів. Тобі, Алісіє, не завадило б перейняти ці звички.
– У тебе багато друзів, Леандро?
Алісія помітила сталевий зблиск в очах начальника – застережливий знак – і опустила погляд. Відтак покірливо взяла тарілку спагеті й філіжанку кави з молоком, які їй приніс офіціант на замовлення Леандро, і відсьорбнула трохи під пильним наглядом наставника.
Чоловік дістав із пальта конверт і простягнув їй.
– Я зарезервував для тебе ціле купе в першому класі. Сподіваюся, ти не маєш нічого проти. У конверті також знайдеш
