Не йди - Маргарет Мадзантіні

Ада вийшла з операційної, дві санітарки вибігли за нею. Вони відчинили шафу з інструментами, я почув, як у ній завібрувала шибка у дверцятах. Я піднімаюсь, немов робот.

– Ну, що там із нею?

Ада, біла немов молоко, підходить до мене.

– Потрібно ввести їй адреналін, проблема з вентиляцією легенів, падає кров’яний тиск.

– Скільки?

– Сорок.

– Кровотеча не припинилася.

У неї не обличчі лише благання.

Я підходжу до оглядового віконця. Я добре знаю ці екстремальні моменти. Коли панує тиша, коли люди стають тінями, що, як хвилі, рухаються разом. Вони намагаються щось зробити, а потім відходять від операційного стола… Вдивляються в монітор, очікуючи сигналу, рисочки, яка знову з’явиться. Вони відходять, неначе леденіють від того, що відбувається, стають нерухомими на цій землі, що не належить нікому, де життя зупиняється, а смерть ще не прийшла. Коли безсилими стають руки й погляди, коли ти відчуваєш, що нічого зробити не можеш, і цей катафалк із зеленим лахміттям демонструє своє жорстоке обличчя: під саваном з операційних полотнищ лежить людина, яка відходить. Я чую сигнал монітора. Тиск падає.

Альфредо репетує:

– Бігом! Зупинка серця! – Маска зісковзує у нього з рота.

Я підбігаю до тебе, до твого серця. Мої батьківські долоні вже в тебе на грудях, сильно штовхаю раз, другий. Ти відчуваєш жах моїх долонь, Анджело, скажи мені, що вони ще чогось варті. Допоможи мені, моя смілива донечко, і пробач, якщо я залишу на тобі пару синців. Навкруги повна тиша. Ми, німі, метушимося, немов риби без зябер в акваріумі. Чути лише, як я руками намагаюся запустити тобі серце, як у мене всередині стогне надія. Де ти? Ширяєш наді мною, дивишся на мене зверху, над цією купкою тіней в халатах, і, можливо, тобі мене шкода. Але ні. Я тебе не відпущу. Навіть не сподівайся. З кожним поштовхом я повертаю тебе до життя, по дрібці. Твої ноги, що звісилися з ліжка, твою спину, що згорбилася над зошитом, тебе, що їси хлібець, тебе, що співаєш, твою чайну чашку, твою долоню на дверній ручці. Я не відпущу тебе. Я пообіцяв це твоїй мамі. Вона вже вилетіла з Гітроу. Перед тим, як заходити в літак, вона знову зателефонувала мені:

– Прошу тебе, Тімо, урятуй її… – голосила вона в слухавку.

Вона не знає, що для хірурга любов протипоказана. Вона нічого не знає про моє ремесло. Її жахає думка, що я пещу вас тими ж самими руками, якими ріжу пацієнтів. І все ж я бачив дивні речі під своїми руками, руками кривавого годинникаря, відчуваючи подих, що йшов не від плоті, і як життя боролося з несподіваною стійкістю, неначе отримувало від когось допомогу, не від мене чи інструментів, це життя просило продовження, і на моїх недовірливих очах воно його отримувало. Зараз, Анджело, перед тобою така ж таємниця, яку люди називають світлом. Благаю тебе, попроси Господа, щоб він залишив тебе в цих жалюгідних земних сутінках, у яких живу я з твоєю мамою.

– Пульс повертається… є сигнал, – чути голос Ади.

Знову можна побачити сигнал биття твого серця в цьому бісовому моніторі.

Зараз тобі роблять внутрішньосерцеву ін’єкцію, Ада тисне на поршень. Руки в мене тремтять, я не в змозі зупинити їхнє тремтіння. Я весь мокрий, пробую дихати, хапаю ротом повітря, а тим часом усі навколо мене теж починають дихати.

– Дофамін у вену!

– Усе, повертається до норми.

З поверненням тебе, янголе, ти знову з нами в цьому світі.

Альфредо дивиться на мене, намагається всміхнутися, але може сказати лише:

– Вона пожартувала… це вона з нами пожартувала.

– Це селезінка, це вона кровоточила…

Я не став дивитися на діру у твоїй голові, я побачив лише світлу смугу твоєї поголеної шкіри, але не став заглядати всередину. Альфредо продовжує оперувати, я виходжу. Я спітнів, у мене все дрижить, стою немов у темряві, зараз знепритомнію.

Я дивився на хворих під час обходу, шукаючи в палатах вільне ліжко. Так, мені б дуже хотілося забратися в один з таких білих прорізів і чекати там, щоб хтось підійшов і почав турбуватися про мене. Термометр під пахву, запечене яблучко та піжама, у якій я сховаюся від усього світу.

Я хотів сказати Італії правду, а замість того лише притиснув її до себе й заплющив очі. Обличчя в неї було, як у вагітної кішки, на якому можна було побачити, як її нудить, я не міг її лякати. Ми почали кохатися, і вже після цього я помітив, що кохав її, немов уже втратив назавжди. Я не хотів відсуватися від неї й залишався крихіткою в ній, так і залишався, поки нам не стало холодно. У будинку вже стало зимно, а старий плед, що лежав на синельному покривалі, не міг нас зігріти. Собака, згорнувшись калачиком, лежав на краю ліжка, коло наших ніг. Стиснута вагою мого тіла, Італія запитала:

– За що ти мене кохаєш?

– За те, що ти – це ти.

Вона взяла мою руку й поклала собі на живіт. Мені стало важко, я немов занурився у свої сумні думки. Італія надто добре мене знала, щоб нічого не помітити.

– Що з тобою?