Не йди - Маргарет Мадзантіні

– Хто це?

– Мій тато.

– Він ще живий?

– Я не бачила його вже чимало років.

– Як це?

– Він не був створений для сім’ї.

– А твоя мама?

– Вона померла.

– А братів, сестер у тебе немає?

– Вони всі старші від мене, усі поїхали до Австралії.

– Я б хотів побачити місце, де ти народилася…

– Там немає нічого. Була одна дуже гарна церква, та вона розвалилася від землетрусу.

– Це не має значення, я хочу побачити місце, де ти зростала, вулицю, на якій ти жила.

– Нащо це тобі?

– Щоб знати, де ти була до того, як я з тобою познайомився.

– Я була тут, усередині, – і вона доторкнулася до мого живота своєю гарячою рукою.

Того вечора я повіз її, Анджело, у те місце, де жив у дитинстві. У той шикарний квартал, де колись жили робітники та дрібні службовці. У часи мого дитинства це була периферія, а зараз, коли місто значно зросло, цей квартал став майже центральним, там є кінотеатри, ресторани, театр і безліч офісів. Ми пішли в той парк, що здавався мені велетенським у дитинстві, але насправді був скромних розмірів, у поганому стані й затиснутий між багатоповерхівками. Він був схожий на жмутик старої вовни, забутий серед нових мотків. Я шукав саме те місце, де під якимось деревом зупинялася моя мама, поки я грався. Вона виносила покривало, розкладала його на траві й сідала. Мені здалося, що я знайшов те дерево, і ми сіли під ним. Італія дивилася перед собою, якраз проходив якийсь чоловік з собакою.

– Яким ти був у дитинстві?

– Таким, весь час трішки скиглив.

– Чому?

– Я був товстим і боязким, і пітнів… Можливо, я скиглив, тому що пітнів, а пітнів, тому що боявся поранитися.

– А потім?

– Потім я виріс і став худим, і вже більше не пітнів. Але я так і залишився скиглієм, такий у мене характер.

– Ти мені таким не здаєшся.

– Ні, я такий. Я дуже добре це приховую.

А ось і сходи до моєї школи. Уже минуло тридцять років, але вона ще там, така ж, як і була. Залишився і двір, оточений чорним металевим парканом, і навіть колір тиньку такий же, жовтавий. День добігає кінця, світла стає все менше, але нам його ще вистачає. Ми й так довго сидимо на вулиці та ще бачимо одне одного, одяг і руки, яких ми не рознімаємо, темнішають. Я хотів поговорити, але мовчу, занурився в спогади. Ми сидимо на верхній мармуровій сходинці, притулившись до металевого паркана. На цьому місці разом із друзями я сидів стільки разів уранці, але жодного разу при заході сонця. І хоча все стирається з пам’яті, я відчуваю, що життя чудове, попри те що минає. Головне, щоб залишалася школа, паркан, до якого можна притулити спину. Місце, що бачило нас дітлахами, а тепер знову прийняло нас дорослими у звичайний день, коли ми тут опинилися. Тепер я знав, що я не змінився, що я завжди був таким і що, можливо, люди не змінюються, Анджело, а просто пристосовуються.

– Ти добре вчився в школі?

– Так, на жаль.

– Чому на жаль?

На жаль, тому що потім я зґвалтував тебе, на жаль, тому що не плакав, коли помер мій тато, на жаль, тому що не любив нікого, на жаль, Італіє, Тімотео боявся життя.

Ми йдемо, а моя голова в якомусь дивному ореолі, де розмиті спогади перемішалися з теперішніми подіями. Я притискаю Італію до себе, і ми йдемо, трохи накульгуючи, немов закохані в незнайомому місті, тому що цієї ночі ця частина міста, яка бачила мене ще дитиною, стала незнайомою для мене.

Люди на вулиці проходять, торкаючись нас. Вони не знають, які ми закохані. Вони не знають, що вона вагітна. Випадково ми опинилися перед тим будинком, у якому я мешкав. Ми вийшли з якоїсь вулички, що веде вниз, там на розі від печі розходиться приємний запах піци. Я подумав, що ми з’їмо по шматочку, і ось ми вже перед моїм будинком.

– Я тут жив до шістнадцяти років, на третьому поверсі, моїх вікон ти не побачиш, вони виходять у двір, хоча, чекай…

Ми переступили через низенький цегляний парканчик і опинилися у внутрішньому дворику.

– Ось воно, ось моє вікно.

– Зайдімо, – запропонувала Італія.

– Ні…

– Там є консьєрж у службовій кімнаті при вході, запитаймо в нього. Тобі відчинять, не може бути, щоб тобі не відчинили.

Саме вона й потягнула мене до дверей під’їзду. Нам відчинила дівчина, але я не дивлюся на неї, дивлюся їй за спину. Вона дозволяє нам зайти. Там навіть уже стін немає, є велика кімната з темним паркетом, у кінці стоїть металева книжкова шафа, є білий диван і телевізор на підлозі. Дівчина гарна, така ж сучасна, як і її квартира. Вона та Італія немов собаки різних порід. Я нічого