Не йди - Маргарет Мадзантіні

сіла поряд зі мною, але ми не поцілувалися. Ми не ризикуємо в центрі міста. Вона обачлива пасажирка, створіння, яке вивозять зі звичного їй місця. Цього ранку вона суворіша, така ж цупка, як і жакет на ній. Італія смокче свій срібний хрест, і я відчуваю, що їй чогось бракує, те, що вона забула у своїй маленькій норі. У ній відчувається стриманість, яка мене робить самотнім. Можливо, мені було б легше, якби вона була плаксивою й меланхолійною, якою я й розраховував її побачити, але вона, навпаки, цього ранку на вигляд сильна, а її погляд жвавий, войовничий. Можливо, вона не така делікатна, як я розраховував, а можливо, тільки намагається підбадьорити себе.

– Хочеш поснідати?

– Ні.

Приватна клініка, у якій працює Манліо, розташована у віллі початку двадцятого століття, оточеній парком з високими деревами. Ми їдемо вузенькою вуличкою серед темних дерев до паркінгу, де вже стоять інші машини. Італія дивиться на цю будівлю з червоним тиньком.

– Немов готель.

Вона знає, що їй треба робити, я їй усе пояснив. Вона піде в реєстратуру й назве своє ім’я. Там на неї вже чекають, для неї заброньована окрема палата. Я, безумовно, не можу залишатися, уже й так не дуже зручно, що я довіз її сюди. Я зателефоную їй після полудня. Коли ми їхали цією вуличкою, Італія не помітила, як я подивився на її живіт, на хвилинку мені здалося, що вже можна щось побачити, якесь здуття. Не знаю, що я розраховував знайти там у її животі, щось таке, чого я вже ніколи не побачу… Одне колесо машини опинилося в кюветі, я дав газу, відчув поштовх, за яким у мене завжди буде ностальгія. Якщо це правда, що час має свої закони, відмінні від тих, у які ми віримо, і якщо ціле життя може пролетіти в одній миті, то мені здається, що я побачив упродовж цієї секунди, коли я тиснув на кермо, щоб машина повністю не потрапила в кювет, ту муку, яка була в мене попереду. Я побачив тебе, Анджело, твою гематому на діафаноскопі. Це був стрибок у круглу кімнату часу з великою кількістю дверей, які йшли по колу, і було незрозуміло, у яку входити, коли можна побачити щось нереальне і воно стає можливим.

Я зупинив машину на майданчику, перед клінікою. Італія подивилася на розсувні двері з тонованим склом, я узяв її руку й поцілував.

– Ти тільки не хвилюйся, це все дрібниці.

Вона повернулася до мене, забрала свою сумку з клаптиків:

– Ну, я піду.

Вона вийшла з машини й попрямувала до входу. Я став маневрувати на майданчику, щоб виїхати звідти. У дзеркальце я побачив, як вона ступає, більш невпевнено, ніж завжди, можливо, це через той щебінь, по якому вона йшла. Але я знав, що вона не впаде, вона вже звикла до цих надто високих підборів, до цієї надто довгої сумки, що теліпається в неї між ногами. І все ж таки вона впала, їй лишалося ступити останній крок, а вона гепнулась. Вона підбирає сумку, але не встає, так і залишається сидіти на щебені. Італія не обертається, бо впевнена, що я вже поїхав. Не рухайся, кажу я їй, не розуміючи, що я кажу. А можливо, вона знає, що я тут. Не рухайся. Бо зараз мені здається, що та її частина, якої їй бракувало, тепер уже була з нею, немов та ряднина зі стрічок, що накриває їй спину.

Я відчиняю дверцята й біжу до неї по щебеню.

– Що з тобою?

– Може, я все ж поснідаю?

Я допомагаю їй підвестися і, обіймаючи її, зиркаю вгору, над її головою. На другому поверсі, за великим темним вікном стоїть чоловік у халаті й дивиться на нас.

Ну й нехай! Ну й нехай би воно закінчилося зараз, нехай би ми увійшли в темряву таким чином. Переді мною ці очі, ця замащена рука, що тримається за мене. Ніхто мене так ніколи не кохав, ніхто. Я не поведу тебе туди, і ніхто не робитиме тобі чистки. Я тебе кохаю, і я тепер сильний і вже ніколи більше не ображатиму тебе.

– Подумай про себе, правда, подумай про себе, – шепоче вона.

Я вже вирішив, я тебе кохаю. І, якщо ти хочеш мою голову, дай мені сокиру, і я тобі подарую голову чоловіка, який тебе кохає.

– Ходімо звідси.

Я казав це, Анджело, нашій дитині. Маленький червоний листочок безшумно впав на вітрове скло машини й так і залишився там, коло двірників. Червоний листочок з тоненькими прожилками, можливо, він перший у цьому сезоні, упав до нас.

Я знову сів за кермо й повів машину подалі від клініки. Ми зупинилися в одному з перших передмість у північному напрямку, там, де краєвид змінюється й стає більш лісистим. Це ще міська зона, але вже відчувається подих лісів, тих гір без верхівок, що видніються на обрії й схожі на сплячих бізонів.

Ми зайшли в кінотеатр, в один із тих провінційних кінотеатрів, що бувають відкриті лише в суботу та неділю. На перший сеанс майже ніхто не прийшов, ми сідаємо в центрі на дерев’яні сидіння. Навіть там, усередині, було холодно, Італія поклала голову мені на плече.

– Ти втомилася?

– Трішки.

– Відпочивай.

Вона так і задрімала, притулившись до мене в темряві, одну щоку ледь освітлювали відблиски екрана. Це була комедія, трохи тривіальна, все в ній було добре. Ми були немов подружжя, може, уперше. Подружжя у відпустці, що йде в