Не йди - Маргарет Мадзантіні

– Ні, це тому, що в мене такий безтурботний вигляд?

Я беру хліб і починаю його різати, вона стоїть у мене за спиною, як завжди має чудовий вигляд, і здається, що все навкруги заповнене нею. Але в мене враження, що вона якась відсторонена, у неї певна стриманість, якої раніше не було, стоїть, схилившись над каструлею з тушкованим ягням, якого вона сьогодні готує особливо ретельно. Я мушу поговорити з нею, мушу сказати, що піду від неї. Я більше не буду господарем у цьому домі.

Ми сідаємо за стіл. Їжа сьогодні теж більш вишукана, ніж завжди.

– Надто гостре, правда ж?

– Ні, для мене все гаразд.

Мій рот палає, заливаю в себе трохи вина. Я хочу скоріше доїсти, сісти з нею на диван і розповісти про все, але не уявляв собі, що вона буде такою обеззброєною. Вона поклала надто багато спецій у цей клятий екзотичний гуляш і здається ледь живою. Зараз Ельза відкриває ту частину себе, яку добре приховувала, можливо, вона зрозуміла, що втратила мене. Шкода, вона могла подумати про це раніше. А тепер уже пізно, ці неочікувані турботи дратують мене, вони неприємні. Замало французького вина та свічки, щоб повернути все назад. Або, може, під цим кашеміровим пуловером вона приховує якусь несподіванку для мене? Може, це вона хоче мене кинути? Ельза притулила келих до щоки, вино ледь-ледь хитається за прозорим склом, роблячи її ніс і частину ока червоним.

Я піднімаю серветку, під нею лежить листівка. На ній один із видів старого Ліона з чоловіком та жінкою, одягненими в народні костюми цієї місцевості, вони сидять перед блакитними воротами.

– Ти не надіслала її мені?

– Не встигла.

Читаю те, що написано на звороті. Там лише два слова, нічого більше, лише два слова, написані ручкою.

– Що це? – ледве вимовляю я.

Очі в Ельзи такого ж кольору, як і вино, а вино хитається з червоними відблисками над її усмішкою.

– Те, що написано.

Я нічого не кажу, тільки дихаю, перш за все треба дихати… я сиджу на місці, бо впаду, якщо піднімуся, за щось зашпортаюсь і впаду на спину, як мене штовхає її усмішка.

– Ти радий?

– Авжеж.

Але я не знаю, де я й про що думаю. Її очі нагадують мені нічну дорогу, яка зникає на обрії серед дерев і гілля.

– Я піду по десерт, у нас сьогодні крем-карамель.

«Я вагітна», ці два слова написані ручкою на звороті блакитної листівки. Зараз вона риється в холодильнику, а я сиджу тут, перед свічкою, що горить на вітру. Вітер піднявся несподівано, він несе пил, від якого я сліпну. Я заплющую очі й віддаюся його тортурам. Я не можу ні про що думати, ще надто рано. Я миттєво ковтаю крем-карамель, потім лізу пальцем у коричневий цукор на тарілці й несу собі до рота.

– Коли ти дізналася?

– Виліт трішки затримувався, тож я купила собі беруші, бо свої забула вдома, а також тест на вагітність. Потім я забула його в сумці, я зробила тест лише цього ранку в готелі перед від’їздом… Коли ця кулька висковзнула, то не знаю, як довго я на неї дивилася, таксі вже чекало на мене внизу, а я все сиділа в номері. Я хотіла тобі одразу це сказати, спробувала додзвонитися до тебе в лікарню, але ти вже був в операційній. Потім, коли йшла, то тримала руку на животі, бо боялася, що хтось мене зачепить.

Її очі сяяли, сльоза збігала по щоці поряд із келихом, відблиски свічі були такими ж яскравими, як і Ельзині почуття. Перші слова, які мені прошепотіли про тебе, Анджело, я вислухав без радості, зі спаленілою глоткою.

– Обійми мене.

Я обійняв її, шукаючи спокій, прихований у її волоссі.

Що мені з нею робити? Вітер несе геть усе те, чого я начебто хотів. Я бідолаха, яким грається життя.

Я випиваю віскі, вітер стихає і дає мені можливість дійти до дивана й сісти. Ельза скидає туфлі й примощується на іншому краю дивана, підкладаючи собі під спину подушку. Диск дограв до кінця, але вона поставила його ще раз, і тепер музика дощу, яку вона вибрала, тому що вагітна, грає знову. Руками поправляє волосся, час від часу щось каже, але я вслуховуюсь передусім у довгі паузи між її фразами. Ельза не відриває від мене погляду; я брудний, навіть голову не помив, але вона дивиться на мене, немов на якесь диво. Я її запліднив, виявився здібним змінити її плани, і це повинно здаватися їй дивом. Вона розмірковує над нашим майбутнім, якими ми будемо мамою і татом. Своїми мрійливими очима вона повертає мене з небес до земного життя, яке вона мені приготувала. І ти, Анджело, уже тут, між нами. Чи ти б вибрала мене своїм татом, якби знала, з якими почуттями я тебе сприймав? Не думаю. Я не думаю, що заслуговував на тебе. Ти була вже тут, комашка, що залізла в черево твоєї мами, а я не вшанував тебе доброю думкою, не думай, що я про це забув. Ти з’явилася в цьому домі в той самий вечір, коли я вирішив покинути його, і докорінно змінила мою долю. Про тебе, моя безвинна комахо, я не думав зовсім. Про тебе, яка загубилася в колотнечі цих дорослих сердець, що ані в чому не були впевнені й не знали, хто вони, чого хочуть і куди