Не йди - Маргарет Мадзантіні

везе когось додому. Я її шукаю. Не знаю, чи я її шукаю, тому що вона мені потрібна або тому що боюся, що вона тут десь сховалася й тепер потайки шпигує за нами. Я дивлюся на дахи, на антени, на куполи, дивлюся в тому напрямку, де живе вона, за той провулочок, що заповнений нічними постатями, які немов займаються, коли потрапляють у світло фар автомобіля. У напрямку того бару, який багато разів бачив нас разом, і, можливо, він працює навіть у цей час. Нас зараз стільки всього відділяє одне від одного: мур за муром, стільки людей, що спокійно сплять у своїх ліжках. От і добре, нехай усе так і відбувається, от і добре, нехай мені дадуть перевести подих. Не сумуй, Італіє, це все – життя. Після чудових миттєвостей близькості пориви холодного вітру. І якщо ти там, унизу, страждаєш, за останньою цементною скелею, то я нічого про твої страждання не знаю і мені до них байдуже. Що з того, що ти завагітніла від одного мого брудного плювка? Цієї ночі ти сама зі своїм багажем під навісом на станції, від якої від’їжджає потяг, і ти на нього не встигла.

– Ти не йдеш спати?

Я вмостився біля твоєї мами, вона вже прийняла душ, і в неї ще вологе волосся. Закручені пасма обрамляють її обличчя, вона читає. Я лежу на своїй половині й відчуваю, як її рука шарудить по тканині моєї піжами.

– Хто знає, яким він буде…

Я повертаюся до неї.

– …наш хлопчик. Не можу його собі уявити.

– Буде таким же гарним, як ти.

– А якщо це буде дівчинка, – вона відкладає книжку, – і буде такою ж некрасивою, як ти? – Вона підбирається до мене, її вологі пасма ледь торкаються мого чола. – Учора вночі мені наснилося, що дитина була без ніжок, народилася без ніжок…

– Заспокойся, наступного разу на ехографії ти побачиш ніжки.

Вона знову береться за читання.

– Тобі моє світло не заважає?

– Ні, так навіть краще.

Я лежу, насунувши на очі простирадло, крізь яке проникає слабке жовтувате світло. Я не сплю, дрімаю заспокоєний цим світлом, подихом жінки, яка лежить поряд, усе це мені підказує, що життя триватиме далі, потихеньку, з ароматом шампуню. І ось серед цих сонливих думок, що приязно мене оточують, до мене йде дитина без ніжок. Ельза вимкнула світло. Я теж сплю, проте сон неглибокий. Чую, як твоя мама мені кричить:

– Триклятий! Віддай мені його ніжки! Віддай мені їх!

І тоді в темно-синіх нічних сутінках я бачу жахливий сон. Мені сниться, що я виходжу в коридор, дістаю зі своєї сумки скальпель і оскопляю себе. Потім відчиняю вікно й кидаю оцю свою річ на хідник, Італії, якщо вона там є. Ось, Суріпко, тримай, це – тато твого сина. А тепер я стискаю ноги наскільки це можливо. Який жах, Анджело, життя вночі перетворилося на гризоти сумління: одні в час безсоння, інші в кошмарах.

У слухавці чути лише монотонний сигнал, що марно намагається пробитися в її халупу. Далеко від мене, від моєї руки, від мого вуха. Її не було о десятій. Не було опівдні. Не було о шостій вечора. Де вона могла бути? Може, прибирає в якомусь офісі, чистить там унітаз. А можливо, вештається вулицями, пробігаючи своїм виснаженим поглядом по стінах, тим самим поглядом, який я бачив останнього разу в кафе. Мені тоді було вкрай неприємно від її витівки, яка була принизливою як для неї, так і для мене. Принизливість подій, що призводять до тортур. Коли закохані полишають свою оболонку й підносять до вогню справжній образ одне одного, не прикрашений власними побажаннями. Потім вони вдають, що нічого на сталося, але від кохання вони вже певною мірою перейшли до жорстокості, бо ми, Анджело, стаємо жорстокими до тих, хто увів нас в оману.

Отже, у тому кафе я дивився на неї, як дивляться на перехожих, на ті нікчемні тіла, що заповнюють собою весь світ з його вулицями та автобусами. Тіла, які я щодня розтинаю і в яких риюся, без будь-якої радості й співчуття. Своїм поглядом хірурга я пройшовся від її очей до руки, якою вона підпирала підборіддя, соромлячи її, відкриваючи на ній найменші недоліки: легенький пушок на підборідді, кривий мізинець, дві зморшки, що оперізують її шию. Вона повернулася у свою жалюгідну халупу, і я міг розглядати її без будь-чиєї присутності, обстежуючи кожну її недосконалість. До мене знов дійшов її важкий подих… він походив зі змученого тіла, немов подих хворого, який відходить від анестезії.

Телефон не був вимкнутий, він працював, мені це підтвердив оператор металевим голосом, але вона не відповідала. Можливо, вона була вдома, їй було байдуже, що телефон дзвонить біля її скрученого тіла, що його дзенькіт проникає всередину, заколисуючи в монотонній переривчастості, викликаючи тремтіння. Це був єдиний спосіб, яким я міг повідомити, що я її не полишив. Тож я до вечора надзвонював, думаючи, що таким чином балакаю з нею.

З лікарні я вийшов виснаженим, сів у машину й поїхав додому, кілька разів я пролітав на світлофорах, не чекаючи на зелене світло. Я проковтував вулицю за вулицею, потоки світла з жалюгідним виглядом, що зустрічали мене своїми розширеними очима… Мабуть, я вже ніколи не звільнюся від неї, думки про неї переслідуватимуть мене й надалі. Італія пригнічувала мене, підрізала крила моїх намірів. Її голос гупав молотом по моїх скронях. Здавалося, вона була весь час поруч, що я аж озирався, шукаючи її. Якби вона була тут, на цьому стільці, у своїй потертій камізельці, зі своїми білими руками, помережаними синіми венами, та згаслими очима, мабуть, мені було б