Не йди - Маргарет Мадзантіні

Раптом у темряві почувся крик. Я зашпортався й упав на мішок із лахміттям: це на землі спав якийсь чоловік. Він висунув голову зі свого брудного гнізда.

– У мене нічого немає!

Він захвилювався, загаласував, бо, мабуть, думав, що я мав намір його пограбувати, а що там у нього грабувати? Цю купу гнилого ганчір’я? Ті зуби, яких я не побачив, коли він роззявив рота, щоб з його горла вирвався хриплий лемент?

– Вибачте, це я перечепився й упав.

Боже, до чого я доторкнувся? Якими міазмами дихав? Від цього чоловіка страшенно смерділо, немов від розчавленого собаки, який валяється на узбіччі автостради. Від Італії теж смерділо, коли вона зрозуміла, що я її покидаю, що я не допомагатиму ані їй, ані дитині, що я запропоную їй гроші, ще раз… Я хочу втекти звідти, а насправді продовжую тиснути на цього чоловіка всім своїм тілом. Я так і лежав собі на його чорній шиї, на його волоссі, що затверділо, мов шкіра, і дихав. Вдихав його запах, що нагадував запах не заритого мертвого собаки.

Я намагався, Анджело, підчепити якусь інфекцію, яка б закинула мене в інше місце, у це болото між морем і містом, де жила єдина людина, яку я кохав по-справжньому. Цей нічний унтор не відійшов від мене. Навпаки, зараз він обіймав мене, а його обличчя в брудних зморшках шукало мене в ніші, де я сховався. Він знайшов мене й почав погладжувати моє обличчя, милосердий, немов священик, що відпускає гріхи вбивці. Чи я, доню, заслуговував на таке милосердя? У цьому темному закутку мене приймав якийсь сіромаха. На мокрій вулиці, де він мріяв і де тепер мріяв я теж, у запаху цвілі цього життя, де немає нічого, далеко від моєї квартири з паркетом і віскі. І моє кохання тепер було таким же безпритульним сиротою, кохання, яке було мені вкрай потрібне, коли доля змилостивиться над нами й подарує нам дитячу пляшечку з соскою.

– Хочеш випити?

Він дістав з-під картону, на якому лежав, пляшку з вином і простягнув її мені. Я випив, не думаючи про рот, яким він торкався пляшки, випив, бо думав про свого тата. Мій тато помер на вулиці, впавши серед людей, підковзнувшись біля ролетів якогось зачиненого магазина, тримаючись за горло, з якого виходило його життя.

Перш ніж піти від нього, я дав йому гроші, усі, що мав при собі, засунув пальці в гаманець і витягнув звідти все. Він їх узяв, як бере звичайний безхатченко. Заховав гроші в лахміття, побоюючись, що я передумаю. І не відводив від мене недовірливого погляду, аж доки я не зник за рогом.

Сутінки посвітліли, дрібненький, проте нескінченний дощик відмив їх. Я їхав у півтемряві, час від часу якийсь зустрічний автомобіль осліплював мене фарами. На зупинці стояли під маленькими парасольками дві монашки-філіппінки, відкривався якийсь бар, біля ще замкненого кіоску лежав стос мокрих газет. Я повернувся втомлений, виснажений цією ніччю, переповненою подіями та безсонням. Зараз я посплю в її обіймах. І лише пізніше ми будемо думати про наше майбутнє. Цю довгу ніч я вів бій з самим собою. Не треба буде нічого казати, лише тихенько обійняти її. Я вийшов з автівки, щоки в мене розчервонілися від тепла в салоні. Вулиці були сухими в сірому світлі, де вже можна було чітко бачити всі предмети, а може, тут дощу й не було. Відсутність тут дощу, який переслідував мене цілу ніч, здавалася підтвердженням того, що бій уже справді скінчено. Італія, напевно, чекала на мене, а в неї сухо й затишно.

Я вже був на середині другого маршу сходів, коли почув унизу гул ліфта, що спускався на перший поверх, потім цокотіння жіночих підборів, яке переходило з під’їзду в арку. Я збіг униз і побачив її спину.

– Італіє!

Я наздогнав її, коли вона вже завертала за ріг, навіть не став на неї дивитися, а просто обійняв. Вона не опиралася, а так і стояла, не піднімаючи рук. Притиснулась обличчям до мого плеча, я бачив, як її рука висить уздовж стегна. Зараз вона піднесе її, зараз покладе мені руки на плечі й обійматиме мене так саме, як я її, ноги в неї підкосяться, але я її підхоплю. Але вона не поворухнулася, так нерухомо й стояла, поки в мене відновився подих і я став відчувати биття її серця, спокійне й розмірене. Вона була теплою, вона була живою. Усе інше не мало значення. Достатньо буде трохи пестощів, і вона знову буде моєю. Я добре її знав, вона дозволяла мені кохати її без зайвих проявів гордості. Я відступив крок, щоб подивитися на неї.

– Куди ти йшла?

– На базар, де продають квіти.

– Куди?

– Я там працюю.

– І давно?

– Ні, недавно.

У темних тінях макіяжу її сірі очі були схожі на камінчики, а обличчя виглядало старішим. А от я зараз мав лише бажання володіти нею.

– Ну, як ти?

– Добре.

Я поклав їй свою долоню на живіт:

– А він… як там він?

Вона, Анджело, не відповіла нічого. Зараз я відчував тягар цієї арки на наших плечах і холоду, що просочувався всередину крізь мокрий одяг. Я взяв її долоні, щоб піднести разом з моїми до її живота, що дихав під її надто легким одягом для цієї вже холодної пори року, для цього світанку без сонця. Вона дозволила мені підняти її руки без особливого бажання, вони були