Німа - Юлія Гук

— Так… — Тут він опускає очі. — Я ненавидів себе за те, що підняв на тебе руку. Але це був відчай. Крик душі. Я не хотів тебе відпускати. Ти стала для мене всім. І зараз… ти для мене все.

Він простягає руки й обережно бере її долоню.

— Ти обіцяла, що повернешся. Я витратив на все це стільки часу, та я все одно тут. Поряд. Я більше не невдаха. Я — актор. І я так хотів, щоб ти побачила мою гру…

У Тасіти стискається серце. Їй стає шкода його. Його розповідь нагадує їй, чому вона покинула його насправді. Не через те, що зустріла Віру чи вважала його хлюстом. Їй завжди було його шкода. Він увесь час був поряд, телефонував, турбувався. Його було так багато, що з ним неможливо було дихнути вільно. Але вона любила його. Звісно, не так фанатично, як він її. Йому бракувало гордості. Цього не вистачає насправді багатьом чоловікам і жінкам, коли вони закохуються. Вони душать свою половинку. Вимагають неможливого. І не розуміють слова «ні».

Вона стискає його долоню, але не може дивитися на нього.

— Знаєш, той хлопець, який зараз зі мною… Він чимось схожий на тебе. Ходить за мною слідом, виконує всі мої забаганки. Він кохає і любить життя так, як його любиш ти. Але… У нього вистачило духу послати мене. Того дня. Коли був твій виступ. Він зумів зробити те, чого не міг зробити ти. Я не люблю його. Але й тебе не люблю.

Вален сахається.

— Слова про невдаху — це був мій прощальний подарунок тобі. Я знала, що тільки так тебе можна підштовхнути до дії. Це була своєрідна спонука. Пробач.

Хлопець кам’яніє. Підіймає стаканчик й допиває вино до денця.

Потім устає, повільно одягає пальто й обертається до неї з сумною посмішкою.

— Я не збираюся зникати з твого життя. Ти все ще забагато для мене важиш. Твої слова щойно зруйнували мене й воскресили. Я нарешті зрозумів тебе…

Повертається спиною.

— Я припиняю домагатися… намагатися повернути. Я вважатиму тебе другом. Не зараз, звісно. А коли закохаюсь знову. А поки що… Іди ти…

Тасіта нервово сміється, коли за ним зачиняються двері.

— Ще в одного вийшло… Які дивні речі примушують людей мінятися, прагнути чогось і досягати…

Тасіта переживає важкий період. Крапка, яку вона так хотіла поставити, якось не ставиться там, де треба. Вона не може забути Валена, його очі, його ніжність, його кохання. Та все ж тримається.

— Тобі потрібно частіше розслаблюватися, — ледве повертає язика Світлана Анатоліївна, ковтаючи коньяк і кривлячи губи.

— Та ну… А зараз я що роблю? — слідом за нею кривиться дівчина. — Я весь час тільки цим і займаюся — на роботі, удома, з близькими й далекими людьми.

— Це не розслаблення. Алкоголь, куриво — це спусковий гачок для твоєї напруги. Шкідливий, між іншим. Краще б ти хрестиком вишивала…

— Я малюю…

— Я так і думала. Всі творчі особистості — алкоголіки й наркомани. Невже вам не вистачає звичайних справ, що й так викликають чимало емоцій?

Тася задумливо дістає цигарку (це щось новеньке!). Закурює в кабінеті? Це вже кінцева станція. Ця жінка погано впливає на психологічний стан піддослідної.

— Розумієш… Це не так легко, як здається…

— Та я взагалі не вмію малювати, — сміється Світлана Анатоліївна.

— Я не про це… Художники, музики, письменники — вони у своїх творах відображують реальність. Озирнись довкола. Думаєш, легко бачити все це і нічого не вживати? Це нестерпно боляче. Це пожирає нас зсередини…

— Але ж шкідливо стільки пити… — зауважує Світлана Анатоліївна, глитаючи коньяк.

— Люди звертають забагато уваги на курців і любителів алкоголю, не помічаючи власних грішків. — Піддослідна затягується. — Аргументують, що все це вбиває. Але в сучасному світі вбиває практично все: смажена, солона, перчена їжа, газована вода й навіть звичайне повітря. І, звісно ж, інші люди: депресії, апатії, сварки, скандали. Це вбиває нас значно сильніше. Тож яка різниця: бути вбитим цигаркою чи фаст-фудом?

— Але ж їжу люди обирають самі, а цигарковий дим і шал п’яних падає інколи мов сніг на голову. — Жінка гидливо змахує рукою, відганяючи дим. — Травись сама, але не трави інших.

— Добре, згадай тоді мережу з продажу бутербродів, гамбургерів чи круасанів. Ці заклади розміщені по всьому світі. Але мало кого хвилює, як це труїть наш організм. Хтось досліджує, як пов’язане харчування в цих закладах з ожирінням, язвами, холециститами, інфарктами? Нас убивають калоріями, їжею глобалістів. Руйнують традиційні цінності народів.

— Це як?

— Ну… Ти що зазвичай їси?