Німа - Юлія Гук

— Невже? Стільки років минуло, й нічого не змінилося?

— Ти змінилася, — сміється. — Носиш костюм? Серйозно?

— Я працюю у фірмі. Повинна мати солідний вигляд. — Вона трохи подається вперед. — А як поживають твої пісні?

Ігор був навдивовижу талановитим музикантом і поетом. Тасіта завжди думала, що він прославиться. Тим паче з його яскравою зовнішністю, не гіршою, ніж у найрозкрученіших зірок.

— Та… Уже близько трьох років не пишу. Та й коли? Дім, робота, вечірки. В принципі, як і всі ми… — Він махає рукою в бік компанії, яка зібралася до гітари й сумно виводить пісню. — Та й ти, мабуть, більше не малюєш.

— Та ні. От недавно знову почала, — заперечливо хитає головою Тасіта.

Вона переводить погляд на колишніх друзів, і їй стає боляче. Більшість серед них мали талант. Принаймні вона так вважала. Це були непересічні особистості, яких мало. Кожен мав голову на плечах. Нехай хтось із них не закінчив університет, але це не заважало їм мати широкий світогляд. Може, вони й працювали на повсякденних роботах, пиячили, мали дивний вигляд, але, усупереч всьому, багато читали, прагнули осягнути цей світ, а інколи навіть займалися творчістю.

Піддослідна розчарована.

Тяжко дивитися на людей, які колись були твоїми друзями. Та ще тяжче розуміти, що вони загрузли в буденності, незважаючи на здібності, якими наділені. Жаль. Уперше серед цих людей Тасіта відчуває свою вищість. Вона займалася саморозвитком. Читала. Вивчала різні сфери науки. Малювала. А вони… залишилися такими ж, якими вона їх знала у свої вісімнадцять.

Додому вона повертається заплаканою. Їй болить, бо світ утратив великого митця, так і не дізнавшись про нього, їй боляче розуміти, що люди з гігантським потенціалом забули те, про що мріяли.

Водночас вона відчуває в собі щось таке, чим вона просто прикута до мольберта.

— Знаєш, чим вимірюється людська сила? — запитує мене вже вдома. — Вона вимірюється рішучістю. Поривом, який визначає, на що ти здатен. Що можеш витерпіти й проігнорувати. Це і є твоя внутрішня сила.

Тасіта стає перед полотном і притискується до нього всім тілом, обіймає свій ескіз.

— Я готова мінятися.

У минулому поставлено ще дві крапки.

Піддослідна мляво ходить квартирою, торохтить порожніми пляшками з-під пива. У горлі страшенно пересохло, а всередині відчуття вивернутих нутрощів. До того ж почалися критичні дні, що тільки загострюють її й без того невеселий стан.

— Лайно! — Вона похмуро кидає порожньою пляшкою в стіну.

Цієї миті лунає дзвінок у двері.

— А… це ти… — говорить Тася, відчинивши двері.

Жар на секунду завмирає.

— Ти, може, вдягнешся?

Тасіта дивиться на себе й розуміє, що на ній лише труси. Вона трохи бентежиться, а потім махає рукою.

Жар навіть не червоніє. Він доволі спокійно розглядає її фігуру.

— Тобі не завадило б підкачати сідниці, — спокійно виносить вердикт хлопець.

— А тобі не завадило б заткнутися. — Вона смачно потягується. — Ти пиво приніс?

— Ні. Справді. Тобі потрібно зайнятися спортом.

— Пиво?

— Сушить? Ти хоч сама?

— Пиво! — Вона роздратовано зиркає на нього.

— Мені не подобається твоя поведінка. Ти мене не просиш, а наказуєш. — Жар несподівано зупиняється перед нею й суворо дивиться в очі.

— Ти сам записався в хатні робітниці. — Її очі зовсім порожні.

Я можу тільки уявити, що бачить перед собою хлопець. Брудна кімната, закидана пляшками різних калібрів, скуйовджена дівчина, від якої відгонить перегаром і яка повністю ігнорує його єство. Чоловічу сутність.

— Знаєш… — Він підносить угору палець, а потім різко опускає його. — Та пішла ти…

Він розвертається й виходить геть.

Піддослідна грюкає дверима.

— Та кому ти потрібен?! — Монстри лізуть нагору.

Вона ще довго рачкує на кухні, доки не знаходить недопите вино.

Напад мороку. Тасіта заходить до кімнати й відчуває несамовиту відразу до картин. До себе. Намагається взяти себе в руки.

Пальці торкаються пензлика… Але нічого не відбувається. Вона стоїть гола, немічна перед картиною, над якою працювала останні тижні. Ще недавно вона була натхненна. Але зараз нічого цього немає.

У кімнаті суцільна тиша. Рука, яка тримає пензлик, тремтить і не наближається до полотна. Що в її душі? Темрява, ненависть, огида, злоба. Не з такими почуттями потрібно