Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

«А з цього висновок... — задумався Курилас. — З цього висновок, що мій син... вартовий Діви?»

Уродини Діви за календарем були доволі хаотичні, не було однакового проміжку часу, що розділяв її появу на світі. Професор, продираючись крізь текст, наче крізь хащі, знайшов розгадку. З’ясувалося, що Діва може народжуватися немовлям, а може втілитися в іншу особу — точніше в дівчину. Звісно, не просту, а особливу, яка після такого втілення набуде здібностей, про які ніколи й не підозрювала. Головною ознакою такої дівчинки є те, що вона сирота. Так власне було й з утіленням у святу Маргариту і святу Катерину... А потім... у Жанну д’Арк....

Натомість вартові деколи народжувалися значно рідше, а отже могли слугували не одній Діві, а двом-трьом, які з’являлися опісля... Це важко було розкласти собі по поличках. Професор списав купу паперів, усе це вираховуючи, аж поки не вирвав його з роздумів дзвінок. Телефонував полковник Ваврик.

— Доброго дня, товаришу професор, — почав він не надто приємним тоном. — Чи не могли б ви завітати до мене сьогодні о першій?

— А що... — знітився Курилас. — Що вас цікавить? Я поки що на півдорозі в наших дослідженнях.

— Та тут виплила інша справа. Так що чекаю.

— Але о третій я приймаю заліки.

— Нічого, я вас не затримаю.

Слухавка клацнула, і почулися гудки. Тон, яким говорив полковник, не віщував нічого доброго і вибив з колії, Курилас ледве опанував себе, щоби продовжити роботу. Та все ж спокою не мав. Урешті о дванадцятій не витримав і пішов прогулятися перед візитом до проклятої будівлі. О першій уже стояв перед вартовим і рапортував про своє прибуття. Цього разу полковник не вийшов йому назустріч, Куриласа запровадив до його кабінету охоронець і постукав у двері.

— Заходьте, — почулося.

Курилас увійшов і побачив полковника за столом перед розгорнутою картою. Карта була, вочевидь, військова, дуже детальна і не доступна для звичайних громадян. Карти, які вільно продавалися, мали різні похибки, щоб на випадок війни ворог не міг ними скористатися. З того місця, де стояв Курилас, видно було, що полковник обстежує Татри.

Зависла тиша. Полковник удавав, що не помічає гостя, та за хвилину підвів голову, уважно подивився і кивнув на крісло. Курилас сів, відчуваючи тривогу.

— Я вас вітаю, товаришу професор, з поганою новиною. Ваш син утік до німців.

Розділ 37

Київ, жовтень 2019. Як успішно зіграти роль лоха, коли тебе за лоха мають

До зустрічі з Адіком цього разу Олег вирішив підготуватися ґрунтовніше. Адже на кону стояла тисяча євро, без яких Греція так і залишиться нездійсненою осінньої мрією.

Перш за все, Олегові треба було вирішити: згадувати чи ні Ріну і її бухгалтерію, пов’язану з «Інститутом-архівом»? З одного боку, це б підняло його рейтинг, з іншого боку, у паперах йшлося про гроші, а не про знахідки. Та й ліки, що надсилав Георгій Польський Клейноду-старшому, все більше наштовхували на думку про наркотики, а в зв’язок наркотиків і археології Адік не вірив. Адік — людина правильна, твереза і конкретна. Адік шукає золото! Золото тамплієрів. Це вже й так зрозуміло. Тому немає сенсу казати йому про бухгалтерські документи! І, напевно, немає сенсу розповідати про те, що Польський називає в листах Клейнода-старшого «хранителем»! Мало що там Клейнод-старший зберігав для Георгія Польського чи для всієї їхньої спільноти? Зрозуміло, що не гроші, заховані Польським від своєї дружини. Так що і про це поки ні слова. Може, тоді те, що Клейнод-старший зберігав, і дістанеться йому, а не одеситові, який усіх навколо вважає за лохів?! А ось те, що в компанії археологів був п’ятий, — це, напевно, Адіка зацікавить і Бісмаркові не зашкодить. Надто, що фотографія цього п’ятого є. І тоді з’являється ще один привід летіти до Польського — дізнатися про п’ятого. Уточнити: хто він? Звідки? Що робив на розкопках?

— Добре, — вирішив Олег. — Беру фотографію і роблю акцент на п’ятому. Якщо не спрацює відразу, можна буде натякнути на те, що Клейнод виразно щось приховує, і приховує, схоже, саме те, що пов’язано з батьком і його розкопками. Старому не звикати до візитів сторонніх. Але це так, на крайній випадок.

Коли Бісмарк прийшов на домовлене місце і взяв собі каву, перетелефонував Адік і попросив перейти через дорогу. Він вирішив поміняти локацію і сидів тепер у барі готелю «Редіссон».

— Тоді чекай! — буркнув Олег, ховаючи телефон.

Він не збирався випивати каву одним ковтком. Кава — не горілка.

— Ти що, когось там зустрів? — невдоволено запитав Адік, поглядом запропонувавши сісти навпроти.

— Ні. Чекав, щоб розплатитися! — відповів Олег.

Перед ним на столику стояв келих доброго коньяку — або Геннесі, або Мартеля. Аромат напою сягав до носа.

— Ти сьогодні щедрий? — посміхнувся Бісмарк, піднявши погляд на Адіка.

— Я завжди щедрий, але не завжди це видно! — промовив той.

Попиваючи коньяк, Олег повільно і, здавалося, ліниво й без ентузіазму розповів про останні два візити до сімей археологів зі списку. А потім дістав з пакета групове фото на тлі Софійського собору і простягнув Адікові. Але він, слухаючи Олегову розповідь, не виявляв особливо великого інтересу доти, доки не взяв до рук фото. Його очі загорілися, і обличчя ніби загострилось, стало зосередженішим. Він уп’явся поглядом у п’ятого — це Олег зрозумів одразу — з примруженою посмішкою, мовби знав, на кого дивиться.

— Тобто їх було не четверо, а п’ятеро! — промовив Бісмарк багатозначно, бажаючи викликати в Адіка підтвердження його інтересу до цієї новини.

— Та-а-а-к, — процідив той. — Не очікував...

— Що не очікував? — перепитав Бісмарк.

Адік смикнув головою, немов прокинувся або про щось згадав. Подивився на співрозмовника уважно і, як здалося Олегові, трохи з підозрою.

— Що їх було п’ятеро, — сказав цілком спокійним тоном. — Я думав, їх було тільки четверо...

— А список тобі хто давав? — запитав раптом Олег.

Адік напружився.

— Це не має значення, — відрізав він після паузи.

— Знаєш, — Бісмарк посміхнувся і вирішив, що пора перейти до головного. — З чотирьох, схоже, живим залишився тільки Польський. Він добре згадає, хто п’ятий. Ну і, напевно, розповість про те, що тебе цікавить. Про золото...

Адік задумався, його тонкі губи напружилися, погляд став важким.

— Чому ти думаєш, що він взагалі тобі щось розповість? — втупився в очі Олегові.

— Ну я ж тобі сказав! Передам лист від правнучки! Та й ти сам казав, що я викликаю довіру у людей, тож вони готові зі мною і до відвертості, і до щирого спілкування. Я ж бо пишу книжку про українську археологію...

— Бабусь на лавочці ти точно можеш розбалакати, — в голосі співрозмовника почулася іронія. — А ось таких серйозних людей...

— Людина, якій сто вісім років, не може бути такою вже надто серйозною і закритою! — заявив Олег козиристо.

— Людина, яка