Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

— Дивовижно, скільки ви всього знаєте. Ви розвідниця?

— Якщо ви гадаєте, що я на когось працюю, то ні. Я працюю на себе. Отже, ваш батько отримав з рук чекістів також продовження «Хроніки Ольгерда».

— Невже! Вона ж пропала, — здивувався Олесь.

— Ні. Вона вціліла. Тепер ваш батько вивчає обидва раритети. Він може не розуміти, до якої катастрофи це призведе.

— Катастрофи? Про що ви кажете? В чому катастрофа? — він не вірив своїм вухам. — Наукове дослідження давніх текстів може викликати катастрофу?

— Саме так. Тому його треба врятувати.

— Що означає врятувати? — він не міг второпати, куди вона веде. — Йому щось загрожує?

— Звісно. Після того, як він передасть чекістам свої напрацювання, вони його знищать, як небажаного свідка.

Її слова своєю загадковістю знову підсилили в ньому стан тривоги. Навіть не хотілося вірити, що це чує. Вона не каже, звідки все це знає, а він чомусь повинен їй довіряти.

— Це мені просто не вкладається в голові, — промовив Олесь. — Хто ви? Звідки знаєте про НКВС? Ви розмовляли з моїм татом?

Відповідь була аж надто скупа:

— На жаль, невдало.

Йому здалося, що вона бавиться з ним, як кицька мишкою, і це починало злити.

— Що це означає? — наполягав він, вимагаючи конкретної відповіді. — Ви бачилися з ним?

— Бачилася, — нарешті звірилася вона. — Була в його кабінеті. Намагалася пояснити, що його чекатиме. Переконувала, що роботу треба пригальмувати. Однак він, мабуть, цілком слушно, вирішив, що я провокаторка, і не став зі мною розмовляти. Навіть вийняв зі шухляди револьвера і погрожував мені.

Олесь дивився на неї здивовано, не зводячи очей. Аретине обличчя було злегка затіненим, а в очах блимали спокійні й лагідні світелка, мовби нічого тривожного вона й не говорила.

— Ну, якщо він почув усе те, що почув я, то, мабуть, він і справді так вирішив. Але гаразд, — кивнув. — Як ви збираєтеся рятувати мого батька?

— Переправити його сюди, — сказала вона буденним тоном, мовби то була справа не важча, ніж переїхати з Кракова до Сянока.

— Але як? — не розумів Олесь. — Кордони вже замкнені. Ви ж самі мусили добиратися сюди нелегально.

— Так і було, — погодилася вона. — Але я маю свій канал. У Карпатах.

— Це дуже ризиковано, — заперечив він. — Мій батько не молодий і не надто здоровий. Окрім того, він без мами нікуди не піде.

— Це менш ризиковано, аніж залишатися йому там. Звісно, ми переправимо обох ваших батьків.

Олесь задумався. Що далі, то все загадковішою ставала ця дівчина, така не схожа на поетес, яких йому досі доводилося бачити. Вона більше скидалася на валькірію чи амазонку з задатками ватага, на людину, яка має мету й будь-що-будь її досягне. Тільки якою була її мета насправді, неможливо було здогадатися.

— Чому ви думаєте, що його вб’ють? — не здавався він.

— Їм свідки не потрібні.

— Це зрозуміло, свідки нікому не потрібні. Але що він знає таке, за що його треба знищити?

Вона зітхнула.

— Ще не знає.

Перша думка була, що Арета глумиться над ним, чинить дивний експеримент, мовби перевіряючи його на присутність здорового глузду, але говорила вона цілком поважно, от тільки нічого толком не пояснюючи. Олесь наповнив келихи і сказав:

— Ви мене дивуєте, говорячи суцільними загадками. Тобто мого батька можуть убити, коли він розшифрує давні тексти, які йому вручили?

— Так.

— А до того його життя в безпеці?

— Так.

— Отже, якщо він у тих манускриптах розкопає те, що їм потрібно, то від тієї хвилини приречений? — доскіпувався він.

— Він їм буде більше не потрібний. А як людина, яка докопалася до суті, — ще й небезпечний. Чи мало вони знищили науковців?

— Скільки ж у нас часу?

— Лічені дні. Ви ж не маєте контакту з батьком, щоб застерегти його і підказати, аби він не надто квапився. Можливо, він вас би послухав. В іншому випадку... Його вб’ють. — Вона на хвилю вмовкла, поклала руку на Олесеву і додала зимним тоном: — Або вони, або я.

Розділ 35

Київ, жовтень 2019. Поява п’ятого невідомого і безпорадність ґуґла

Учорашня поїздка під мрякою на Оболонь виявилася марною. Красницькі вже більше трьох років не жили на Оболонській Набережній. Про це Бісмаркові повідомили нові мешканці квартири — молода пара з немовлям, яке Олег не бачив, але чув усі ті десять хвилин, що провів на їхній кухні. Хлопець, який заробляв на кавових апаратах, установлених у різних фірмах, страждав алергією на кофеїн і частував його чаєм, а молода мама то зазирала на хвильку, то бігла назад на поклик дитини, то знову приходила по пляшечку з молоком, що грілася в каструльці з гарячою водою.

— У них стільки фотографій на стінах висіло! Я їм кажу: заберіть, це ж пам’ять! — розповідав хлопець. — А цей Роман тільки рукою відмахувався! Вони ж емігрували, речей багато з собою брати не хотіли, меблі продавали ще зо два тижні після підписання договору про продаж квартири.

— А вам нічого не пропонували купити або подарувати? — поцікавився ліниво Олег, не дуже переймаючись розмовою, а скоріше підтримуючи її з вдячності за гостинність.

— Ну, дві люстри нам залишили, більше нічого. Фотографії я виніс на смітник. Вони в рамках там кілька днів лежали, потім зникли. Напевно, хтось заради рамок забрав.

— А їм скільки років було, Красницьким?

— Років під сімдесят, але жваві. Роман джинси носив. Дружина одягалася простіше, але теж цілком сучасно.

— А куди вони поїхали? До родичів?

Новий господар знизав плечима.

Сьогоднішня мжичка могла би легко змусити Олега залишитися вдома і не їхати на Воскресенку. Але іншої погоди на найближчі дні не обіцяли, а Адік все одно скоро зателефонує і запитає. Так що чорт з ним, з дощем. На Олеговій куртці чудовий капюшон. Він не промокає. І нехай до цього Ревенка О. О. майже годину їзди, зате вже ввечері він зможе розповісти Адікові про все і запитати про гроші на Грецію. Адже ще трохи, і вода в Егейському морі і справді охолоне.

Ревенко Г. О. виявився не чоловіком. Ганні Олександрівні Ревенко археолог Ревенко був дідусем, і саме вона мешкала на першому поверсі хрущовки на бульварі Перова. Виглядала років на сорок. Зустріла неочікуваного гостя в сірому спортивному костюмі і в вірменських гостроносих капцях на босу ногу.

Щось Олегові відразу підказало, що вона живе сама. Вона теж радо запросила гостя на кухню і теж запропонувала чаю. Кухня, мабуть, з часів дідуся і бабусі не бачила ні ремонту, ні оновлення. За винятком газової плити і холодильника.

— Може, холодну котлетку до чаю? — запропонувала Ганна Олександрівна. — У нас тут кулінарія поруч, дуже добре готують.

Олег кивнув. Грюкнули дверцята холодильника і перед гостем з’явилася тарілочка з не надто привабливою котлеткою.

— А що він такого розкопав, що ви про нього книжку пишете? — поцікавилася жінка.

— Я