Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков
Небавом прибув і Король з пишною молодицею, в якої блюзка аж тріщала на грудях.
— Це Галя, — відрекомендував господареві причепурену жінку з гарно намальованим обличчям.
Галя скинула хустину, голова її була у папільотках.
— Вибачте, товариш Борис так несподівано мене запросив, що я не встигла накрутитися. Ото, поки ми їхали, я в машині і крутилася.
— Нічого-нічого, час є, — сказав Король. — Галя — спритна дівчина...
— Ой, скажете таке — дівчина! — розреготалася Галя.
Король хляпнув її по сідниці і додав:
— Вона зараз займеться сервіруванням. Вам нічого не доведеться робити. А потім, коли закінчить, буде грати роль моєї дружини. Однак нам треба узгодити окремі моменти, тому перейдімо до вашого кабінету.
Чекіст узяв Марковича під руку й повів його впевненою ходою туди, де містився кабінет, так, мовби не раз уже там бував.
Розділ 31
Київ, жовтень 2019. Бісмаркові знову хочеться до Греції. Або хоча б з’їсти відбивну
Ще ніколи в житті Олегові так сильно не хотілося до Греції! І не на острів Андрос, де живе пенсіонер-археолог Польський, а просто до Греції, де його ніхто не знає і він нікого не знає, а це означає, що анонімність і безпека йому будуть там забезпечені.
Нервовий шок, пережитий кілька днів тому, досі давався взнаки. То раптом починав смикатися край повіки. То стукотіло в скронях, але стукіт цей ставав сильнішим і відчутнішим лише після спогадів про сірий ранок у квартирі Клейнода. І насправді йому вже не хотілося згадувати той ранок, але він сам спливав у пам’яті з неминучістю лайна, яке, як не топи, все одно легше за воду і обов’язково спливе на поверхню.
Найстрашніший момент пережив Бісмарк, коли, приклавши вухо до потаємних дверцят, слухав чиїсь кроки, і раптом вони наблизилися, а дверцята, несподівано відчинившись, так штовхнули Олега, що він не встояв і з гуркотом звалився на підлогу. І одразу почув крик, і крик цей був не його. Немов хтось вирішив викричати його страх.
Скутий жахом, він лежав у темряві і не бачив, а відчував, як хтось заглядає всередину, вже після того, як крик замовк. Він чомусь вирішив підповзти до дверцят і зачинити їх. Звідки тільки з’явився такий ідіотський план? Але коли він підповз і піднявся на коліна, щоб сильніше штовхнути потайні дверцята назад, у повітрі щось злетіло і з глухим ударом опустилося йому на маківку. І навколо відразу посвітлішало. У темряві засвітилося безліч зірочок-світлячків. Він обм’як і впав обличчям на дерев’яну підлогу. Зникаючою свідомістю встиг упіймати світло щойно ввімкненої лампочки.
— Ну ви мене й налякали! — сказав йому Клейнод за годину або дві, коли Олег знову розплющив очі.
На голові у нього лежав мокрий холодний рушник. Він все ще перебував у таємному схроні, лежачи на підлозі.
— То ви живий? — видушив з себе Бісмарк, розглядаючи опухлий ніс старого і запечену кров на його неголеному підборідді.
— Поки що живий, — кивнув той. — Я вас чесно чекав до одинадцятої. А потім зрозумів, що вам на мене наплювати... І сховався.
— Тут?
— Що ви! Тут я б помер від страху. Це ж безвихідь! Ні, у мене є ще одна схованка. Останній притулок, так би мовити.
Олег кивнув. Він згадав, як старий замикав його, ідучи по листи.
— Я вас не дуже сильно? — запитав після паузи Клейнод.
— Ну як... — Олег важко зітхнув. — Нівроку! А чим це?
— Молоток для відбивання м’яса, тато його дуже любив.
— Тато любив м’ясо? — сумно перепитав Олег.
— Відбивати м’ясо.
— А хто така Міла? — несподівано згадав про листи Польського Бісмарк.
Старий здивувався запитанню.
— Остання дружина батька, неофіційна, він з нею не розписувався, — відповів він. — Батько їй заповідав нашу дачу в Глевасі. Вона там і живе!
— Так? Цікаво, — промовив змученим голосом поранений хлопець. — А я б зараз відбивну з’їв.
— Молоток є! — посміхнувся Клейнод. — Але ось тільки м’яса немає. Та й я б не радив вам відбивну в такому стані. Відбивна вимагає здоров’я. Інакше — на шкоду. Вам би зараз курячого бульйончику. Але я тут затримуватися не збираюся, та й холодильник у мене порожній.
У холодильнику в старого, і в цьому Олег уже встиг переконатися раніше, панувала охолоджена порожнеча. Тільки на внутрішній полиці дверцят лежало двоє яєць. Добре, хоч вода з крана текла, і на прохання пораненого старий приніс йому холодної води.
— Ви, до речі, що тут робили? — запитав старий.
— Та ж за вас злякався. Подумав, що вбили.
— Ага, отже, все ж таки є у вас залишки совісті! — сумно посміхнувся він.
— А вас що, били? — Олег вказав поглядом на розпухлий ніс.
Клейнод похитав головою.
— Тиск. Я коли хвилююся, він підскакує, і тоді — з носа кров. З дитинства.
— Ну, слава Богу, — видихнув Олег. — А то я вже злякався, коли кров на підлозі побачив.
— Дивно, — старий кинув на нього іронічний погляд. — Незважаючи на всю вашу недбалість, я чомусь відчуваю до вас довіру... Ну, майже відчуваю, — поправив себе.
— Чому дивно? — болісно посміхнувся Бісмарк. — Я взагалі-то позитивна людина. Нікому нічого поганого не зробив.
— У вас все попереду, Олежику. Все попереду.
— Але ви ж щойно сказали, що відчуваєте до мене довіру.
— У моїй ситуації можна довіряти будь-чому. І чашці теж, — він кинув погляд на горня з водою у руці в Олега, що вже всівся на підлозі.
— А у мене до вас кілька запитань було, — Олег потер пальцями чоло, немов намагався зосередитися.
— Це щодо листів від Польського?
— І щодо листів теж. Але спочатку про цю громадську організацію, яку ви заснували. Як вас той хлопець знайшов?
— Та як? Випадково. Я з пошти виходив — пенсію отримував, а він до мене на вулиці звернувся. Запитав, чи не хочу я додатковий заробіток до пенсії, наплів сім мішків гречаної вовни, але показав пачку грошей. Чимось він мені сподобався... Я ще подумав: добре, що він до мене звернувся, адже там десятки пенсіонерів стояли в черзі, і навіть на вулиці.
— Ага, виходить, він вас випадково вибрав? — Бісмарк посміхнувся.
Старий іронії не помітив і простодушно кивнув.
— А ви поліцію не викликали? — Олег вирішив змінити тему.
— Навіщо? — здивувався господар. — У нас тут у будинку вже чотири квартири обікрали. Поліція була, злодіїв не знайшли. А тут і красти нема що. Один збиток — двері.
— А хіба ваш тато нічого цінного не зберігав? — мовби ненароком запитав Бісмарк.
Клейнод напружився.
— Звідки ви взяли?
— Ну так з листів до вашого батька... Там Польський його «хранителем» називає.
— У мене немає звички читати чужі листи.
— Невже листи батькові для вас чужі?
— Не чужі — це листи мені. Але мені ніхто