Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

«Віталію, здається, ти реагуєш неадекватно на мої запитання! Зрозумій, я свої обов’язки виконую стовідсотково! І того ж очікую від тебе!!» — писав Польський у грудні 2009-го.

«Віталію, я не засмучений, я обурений твоїми вимогами! Я ще не повідомив нашим спільним товаришам про твої листи. Якщо я повідомлю, вони, я певен, захочуть до тебе навідатися! Їм це зробити легше, ніж мені! Я надто далеко, і ти прекрасно знаєш чому! Я даю тобі три тижні на те, щоб ти вибачився і відмовився від шантажу!»

— Ого! — Олег зробив паузу. Кожен новий лист виявлявся драматичнішим за попередній. — Шантаж! Цікаво!

Жвавість думки обганяла жвавість тіла. Але попереду Олега чекало читання ще не менше тридцяти листів.

«Віталію, твої погрози перекреслюють нашу колишню дружбу. Якщо ти відмовишся від своїх зобов’язань, якщо ти порушиш клятву хранителя, тебе чекає сумне майбутнє і ледве чи хтось потім тебе пошкодує! Я навіть не можу бути впевненим у безпеці — як твоїй, так і членів твоєї родини!»

— Нічого собі обмін погрозами! — дивувався Олег, відірвавши погляд від листа. — Але першим почав вочевидь Клейнод-старший! Тільки ось з чого він почав? Що то за вимоги?

Нова хвиля втоми, яка накрила раптом Олега, змусила подивитися на решту непрочитаних листів без особливої рішучості. Канапа вабила. Голод, незважаючи на відсутність вечері, ще не мучив.

З останніх сил Олег помив горнятко і чарку, сховав папку і коробку з печатками і штемпелями в Рінину торбинку і, перед тим, як залізти під ковдру, запхав торбинку під канапу.

Уночі в сон Бісмарка втрутився віддалений, наполегливий звук, що багаторазово повторювався. Так, немов над сусідом кружляє комар, який ось-ось може виявитися набагато ближче. Але Олегові вдалося таки задрімати попри це набридливе дзижчання, і врешті запанувала нічна тиша.

Тільки вранці, прокинувшись о шостій через раптову спрагу і прийшовши на кухню, він зрозумів, що вночі дзвонив мобільник, залишений біля пачки недочитаних листів. Шість пропущених дзвінків від Клейнода. Перший о десятій вечора, останній опівночі. Невже він так рано ліг спати?

Прийшло також дві есемески. Від «брата» Колі і від Адіка: «Я знову на зв’язку. Перетелефонуйте». Телефонувати о шостій ранку Олег не зважився, та й відразу забув про есемески, бо думки перескочили на долю Клейнода, який так наполегливо кликав на допомогу. А чого б ще йому дзвонити? Та й сам Олег начебто обіцяв знову провести ніч у його квартирі. Обіцяв і забув.

Дратівливе слово «совість» матеріалізувалося в горлі Бісмарка, стало грудкою, що заважає ковтати воду.

Важко зітхнувши, він одягнувся. Перед тим, як виходити, виглянув у вікно. Дощ не моросив, хоч шиба була волога.

Вимерле або вимерзле місто спочатку відлякувало хлопця, що поспішав Андріївським узвозом. Безлюддя створювало ілюзію небезпеки. Будь-хто може вийти з брами. Олег приспішив крок. Наближалася темно-смарагдова будівля Театру На Подолі. Від неї ще три хвилини, і він на Контрактовій площі.

І раптом з театру вийшов чоловік з собачкою, тримаючи в руці повідець. У довгому плащі, що добре окреслював його струнку фігуру, і в капелюсі. Від несподіванки Олег зупинився. Чоловік йшов йому назустріч. Дуже повільно, точніше — майже нерухомо. Його нерухомість порушувалася тільки ногами, яких не було видно з-під плаща. Голову він тримав рівно, руки завмерли — одна з повідцем випростана, друга в кишені. Песик у напівсвітанковому освітленні, збитому з пантелику вуличними ліхтарями, здавався рудим.

— Доброго вам ранку, — раптом привітався чоловік, порівнявшись з Бісмарком, і пішов далі.

— Доброго, — Олег смикнув головою, озирнувся.

Уже зайшовши в знайомий під’їзд на Межигірській, Олег відчув недобре. Посвітив ліхтариком мобільника на двері в квартиру. Побачив, що обидва замки виламані, двері прихилені, через них по діагоналі залягла велика тріщина.

Стало страшно.

«Зателефонувати до поліції?!»

Та одразу цю думку відігнала друга, нагадавши Олегові, що повідомити анонімно він не зможе, бо його номер відразу зафіксують. А якщо зафіксують, то в спокої не залишать і будуть копатися в його стосунках з убитим.

— Чому з убитим? — перепитав сам себе переляканий Бісмарк.

Зробив крок назад, озирнувся на темний вхід у під’їзд. І раптом почув шум на вулиці. Мотор машини. Здалося, що вона зупинилася поруч.

Новий страх змусив Бісмарка підійти до зламаних дверей і акуратно штовхнути їх. Вони відчинились. У коридорі темно і тихо.

Він швидко зайшов усередину і прихилив двері. Завмер. Після кількох секунд тиші зітхнув з полегшенням і знову ввімкнув на мобільнику ліхтарик.

Кухонна тумба, використана, як барикада, позаминулої ночі, стояла під стіною, там, де він її і залишив на вимогу старого. Дверцята були відчинені, всередині порожньо. Отже, Клейнод навіть не спромігся посунути її ввечері до дверей і наповнити залізяками: сковорідками, прасками, молотком для відбивання м’яса. Або, може, йому стало погано? Не вистачило сил? Старість не радість.

Не вимикаючи ліхтарика, зайшов на кухню. Під ногами дзенькнула тарілка. Опустив промінь на підлогу — весь посуд розкиданий, навіть духовка відкрита, і з неї стирчить брудна чорна решітка.

Дверцята шафи в кімнаті теж розчахнуті навстіж, одяг валяється на підлозі. Три шухляди письмового столу висунуті. Олег якось і уваги на цей стіл раніше не звернув, він був завалений журналами та паперами, як і підлога під стінами.

«Але де ж старий?» — задумався Бісмарк, водячи променем ліхтарика по кутках.

Він підійшов до ніші, де старий ховався. Там його теж не було. Але щось у цій ніші здалося Олегові дивним. Він сам заліз боком туди, щоб роздивитися цей тісний куточок. Коли ж провів по ніші пальцями, то відчув протяг. Здивований, натиснув на нішу за шафою, і перед ним, рипнувши, трохи відчинилися невисокі, півтораметрові дверцята, обклеєні тими ж сіро-блакитними шпалерами, що й уся кімната.

Олег хотів було відчинити їх навстіж, подивитись, що за ними. Але тут знову перелякана думка спробувала його зупинити: «Там труп! Там точно труп!» — дудніла вона. «Ну і що? — раптом абсолютно тупо заперечив їй Олег. — Я ж поки не знаю, що там!» І, нагнувшись, виставивши вперед ліхтарик, ступив у темний простір.

Комору, в якій він опинився, можна було б знімати в дитячих фільмах жахів.

Старомодне з чотирма мідними галками залізне ліжко під протилежною стіною, над нею наївний сільський гобелен з двома оленями в лісі. На дерев’яній, пофарбованій коричневою фарбою підлозі, килимок і поруч шльопанці. Вікна нема. Ліворуч у кутку тумбочка з зачиненими дверцятами і шухлядою над ними — теж зачиненою. Отже, сюди нічні відвідувачі не дісталися.

Олег знову відчув протяг і, спантеличений, повільно провів ліхтариком по стінах. Посвітив на стелю — там на дротику висів патрон з лампочкою. Знайшовши швидко, де вмикається світло, він вимкнув ліхтарик і трохи розслабився.

Сам висунув шухлядку тумбочки, а там документи — пенсійне посвідчення, картка киянина, паспорт, якісь квитанції.

«Ось воно — святая-святих сімейства Клейнодів!» — іронічно подумалося йому.

І тут щось привернуло його увагу до килимка, який раніше, мабуть, був яскравішої барви. Він сів навпочіпки, доторкнувся до темної плями. Пальці