Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

— Здається, ці часи закінчилися, — закивав головою Олег. — Ви вмієте бігати? — на обличчі гостя з’явилася сумна посмішка.

— То ви залишитеся? — з останньою надією в голосі запитав Клейнод.

Бісмарк раптом згадав про папку з документами у себе вдома на кухонному столі, згадав про печатку ГО «Інститут-архів». Подумав про те, що в папці цілком може лежати документ, що пояснює прихід цих двох до засновника громадської організації. Напевно, дійсно, якісь ліві суми йшли транзитом через рахунок цього ГО.

— Може, пошукаєте листи від Польського? — Олег проникливо глянув на старого.

— Звичайно, звичайно! — заторохтів старий. — Ви тільки почекайте. Підіть на кухню. Посидьте там хвилинку. Можете посуд помити, якщо без діла не хочеться сидіти.

Трохи здивований, Олег зайшов на брудну, засмічену кухню. Зупинився біля плити, на якій тільки одна конфорка була вільною від брудних сковорідок, кухликів і каструль.

Йому здалося, що грюкнули вхідні двері. Він виглянув у кімнату — там нікого! У коридорі, ванній та вузькому туалеті теж нікого не було. Зачинені на обидва замки вхідні двері відчинити зсередини можна було тільки ключами, яких Олег не мав.

— Він що, втік? — сторопів Бісмарк.

На кухні відсунув з вікна стару фіранку і помітив за шибою арматуру решітки.

— Пастка?! — перелякано прошепотів він.

Розділ 26

Краків, червень 1941. Олесь змагається з Косачем за Аретину увагу

Редактор подав йому аркуш паперу, на якому було видрукувано дивні, але беззаперечні вимоги до окупаційної преси:

«Не обговорювати будучого оформлення політичного, адміністраційного й господарського життя окупованих Великим Рейхом теренів (до закінчення війни).

Обговорювати:

большевицьку зраду Німеччини, вину крови, ролю жидів. Увільнення від большевизму й жидівства, бій проти большевизму й жидівства, діяльність III Інтернаціоналу, національне питання в Союзі.

Боротьба з большевицькою ідеологією:

передовсім заховання большевиків у останніх часах (використовувати).

Термінологія: москалі, а не “росіяни”, білорусини, а не “білоруси” (“білороси”), Совєтський союз, а не “Росія” і т. п.

Під словом “Росія” розуміється тільки Московія.

Не писати про народності, тільки населення.

Большевицька армія, а не “російська армія”. (Підкреслювати, що армія в більшості, як 50% складається не з москалів! Що совєтський патріотизм нав’язує тільки до московських імперіялістичних традицій).

Не вживати большевицьких назв міст: не “Куйбишев”, а “Самара”, не “Кірово”, а “Єлисаветгород” і т. д. Не говорити про трактування німців у Совєтському Союзі... »

Цензор Клаус Шляффер приходив до типографії пізно ввечері і скрупульозно вчитувався в газету. Єврейська тема мусила бути конче. «Жиди» були у всьому винні, їм приписували всі смертні гріхи, репресії, недорід, вони — найбільша загроза для Рейху. Замість тем, які не подобалися Шляфферу, зяяли на ранок білі плями. А не подобалися йому патріотичні вірші про Україну, будь-який натяк на те, що Україна стане незалежною або чекатиме її нове щасливе життя. Україна повинна стати в майбутньому житницею великого Рейху, а не державою. Тому не можна було також критикувати колгоспи, бо вони цілковито пасували для нового ладу.

— І що тепер? — запитав Олесь.

— Та що, — засміявся Хом’як. — Домалюй носа. Герцик може тобі попозувати.

Тут уже всі засміялися, бо Герцик, що працював сторожем у редакції і був з діда прадіда гуцулом, справді мав довгого горбатого носа. Олесь забрав карикатуру, сів у кутку і швиденько зробив те, що від нього вимагали. А при цьому час від часу зиркав на дівчину, вона все ще чемно слухала сповідь Косача, якого поволі підкорили емоції — то читав вірші, то щось гаряче доводив, інколи торкаючи співрозмовницю за лікоть і нахиляючись до її вуха, мовби звірявся в чомусь інтимному. Незрозуміло чому, але це почало хлопця нервувати. Скільки можна набридати, думав він.

Нарешті нарада завершилася, шеф передав шпальти й ілюстрації зі своїми заувагами випусковому, і той подався до типографії. Тепер настав час на канапки й вино. Косач швиденько роздобув по келихові для себе й для дівчини і знову захопив її увагу. Олесь теж узяв келих і, підійшовши до них, промовив:

— То це ви та сама Арета, богиня мужності? Я читав ваші вірші.

Його поява не припала Косачеві до смаку, і він зблиснув відверто здивованими очима, мовби хтось чужий зазіхнув на його приватну територію, він навіть розкрив рота, аби промовити, як то він любив, щось саркастичне, але стримався, помітивши, що дівчина з цікавістю обернулася до Олеся й усміхнулася. Ні, не просто усміхнулася, а розпромінилася, це вже не був той знудьгований вираз обличчя, до якого з запалом промовляв Косач.

— А ви той, що малює Сталіна і фюрера? — запитала вона. — З номера в номер одне й те саме. Вам не нудно?

— Роблю те, що вимагають. Поетам легше. Ви можете писати про небесні фіялки.

— Ну, не тільки. Ось пан Юрко ще пише емоційні спічі на політичні теми. Добре, що він їх бодай не підписує.

— А що ж залишається? — стенув плечима Косач. — Від мене теж вимагають пропаганди. То ви можете дозволити собі писати лірику. А з мене зробили трибуна. Якщо хочемо, аби ця газета існувала далі, то танцюй, враже, як пан скаже. А ви, Арето, ризикуєте, коли звертаєтеся до біблійних мотивів. Уже два ваших вірші про Саломею і Юдиту Клаус завернув. Також переклади з Генріха Гайне.

— А що з Гайне не так? — здивувався Олесь.

— Ох, Ольцю, ти не знаєш? Гайне був жидом, — повідомив Косач. — Його книжки в Німеччині спалили. Але є інші німецькі поети, яких радять нам перекладати.

Дан, що споглядав за тією трійцею зоддалік, вирішив зробити Олесеві послугу й покликав Косача, ніби для того, щоб порадитися щодо сторінок суботнього випуску. Косач не дуже рвався до ділової розмови, але незручно було відмовитися, оскільки там передбачене було його оповідання. Коли Олесь поглянув на Дана, той непомітно для Косача підморгнув йому. Зате це помітила Арета і всміхнулася:

— Гарного маєте товариша.

— Що є, то є — разом училися.

— Де?

— У Львові на історичному.

— О! А малювання? — здивувалася вона.

— То тільки забавка.

— Який же історичний період вас зацікавив? Може, античність?

— Ні, я занурився в давню історію Близького Сходу — вавилоняни, хети, шумери, фінікійці, акадці, а потім у раннє середньовіччя. Я писав працю про символіку того часу, відбиту в орнаментах, узорах, клинописі й малюнках. Але війна завадила.

Дівчина поглянула на нього спідлоба і похитала задоволено головою.

— Я так і думала.

— Що саме?

— Що коли-небудь вас зустріну.

Олесь почервонів і не зрозумів, що вона має на увазі.

— Як то? Мене?

— Так, вас. Ми повинні були зустрітися і зустрілися. Тільки це не те, про що ви подумали. Це інше.

Вона це промовила доволі сухо, мовби відразу розбиваючи усі його мимовільні фантазії.

— Говорите загадками, — похитав він головою.

— Ви читали «Книгу Єноха»? — несподівано запитала вона.

— Котру саме?

— О, це відповідь фахівця. Четверту — «Книгу Пречистої Діви».

— Хіба вона існує?

— Існує. Там є такий вірш: