Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

— Гадаєте, що за вами стежать? — Олег подивився в сірі вузькі очі старого. Той кивнув. — А чим ви таку честь заслужили? Може, у вас просто манія величі? У мене у самого таке буває.

На мить по тонких губах Клейнода прослизнула хитра посмішка. І відразу змінилася виразом стурбованості.

— Ну час такий. Розумієте. Чорний час. Я — старий, зовсім самотній, у мене квартира в самому центрі Подолу. Це ж для чорних ріелторів просто мрія. Напоїти мене, вивезти в яке-небудь село, отруїти на смерть, підробити документи і все.

— То ви думаєте, що це вони, чорні рієлтори?

Клейнод задумався. Але здалося Олегові, що він задумався про щось інше.

— Ви не хочете у мене пожити? — несподівано запитав старий. — Ну, як квартирант, тільки абсолютно безкоштовно.

— У мене квартира біля Золотих Воріт. Чого це я повинен у вас жити? — кинув Бісмарк здивований погляд на нього.

— Ну, це я так... Розумієте, самотньо. Немає з ким поговорити.

— А сусіди? — поцікавився єхидно гість.

— Ви питали про каву. Кави, я боюся, теж нема, — старий несподівано поміняв тему. — Може, вийдіть до гастроному? Він тут поруч. На розі. Ви ж знаєте, де.

Олег в думках вилаявся. Старий, схоже, викликав його заради балачок і безкоштовної вечері. Хотів було встати і попрощатися, але тут подумав, що все ж треба ще раз з ним перебалакати. Рінині папірці в пластиковій папці можуть і почекати.

— Добре, — Олег рішуче піднявся з крісла і помітив, як старий зрадів, що гість піде до гастроному.

На Межигірській біля найближчого кутового міні-маркету він помітив двох молодиків у чорних куртках і джинсах. Вони стояли і курили, час від часу поглядаючи на всі боки. Подивилися і на нього, коли він проходив повз них. Без особливого інтересу.

Цього разу Бісмарк пригощав старого варениками з печінкою. Не без огиди відмив каструлю, в якій минулого разу варив пельмені і яка з того самого часу ще не вимита стояла на тумбі між умивальником і газовою плитою. Наповнив водою, запалив під нею газ.

— Ви казали, що пошукаєте листи від Польського вашому батькові, — сказав він, повернувшись до кімнати.

— Я казав? — перепитав старий. — Ні, ліки він надсилав з чистими аркушами паперу замість листів.

— Але, може, все ж були якісь листи? Може, раніше?

— Може, — погодився господар. — Так, на початку були. А потім тільки ліки. Але ж міг і зо два рядки своєму товаришу чиркнути. Сволота!

Бісмарк здивовано подивився на старого.

— Ну чому ж відразу сволота? — запитав він. — Адже ліками допомагав.

Клейнод важко зітхнув.

— Вони ж тридцять років пліч-о-пліч копали! Міг би хоч здоров’ям поцікавитися!

— Так, міг! — закивав Олег, уважно спостерігаючи за обличчям старого. — І що, зовсім не цікавився?

— Зовсім. Він навіть не знає, що тато помер.

— Ага, — зрозумів Олег різкість висловлювань господаря квартири. — Тридцять років дружили і навіть не поцікавився? — повторив він.

— Я ж і кажу, що сволота! — промовив старий.

— То, може, вони не дружили, а просто працювали разом?

— Тридцять років працювати разом і не подружитися? Ви що, смієтеся? Ви коли-небудь працювали з кимось пліч-о-пліч?

Олег заперечливо похитав головою.

Вареники з печінкою закінчилися швидше, ніж пельмені минулого разу. Старий зазирнув до каструлі, тицьнув виделкою в останній, який лежав на дні. Відразу підніс його до рота і смачно вкусив.

І тут задзвонили в двері, неприємно і пронизливо. Господар ледь не вдавився, кинув жалісливий погляд на гостя.

Олег не зрозумів спочатку, що йому робити: бити старого по спині, щоб він не вдавився вареником чи йти до дверей?

Все ж підійшов до дверей. Глянув у вічко — там ті ж двоє, що стояли біля крамниці, і, мабуть, ті ж, що приходили раніше.

— Ви до кого? — крикнув їм через двері Бісмарк.

— Податкова! — відповів один. — Давайте, відчиняйте!

— Ні, ви скажіть, до кого прийшли! — наполягав Бісмарк, який вирішив тягнути час і розмову, щоб краще зрозуміти, що відбувається.

— До Кренделя Ігоря Віталійовича, відчиняйте, Ігоре Віталійовичу!

— Крендель? Тут такого немає! — відповів Олег. І ще раз подивився у вічко — ці двоє не викликали у нього страху, вони більше були схожі на аферистів, ніж на бандитів.

— До Клейнода, не до Кренделя, — виправив прізвище другий голос.

— А навіщо він вам потрібен?

— Ти охрінів, мужик! — знову озвався перший. — Ти що, не розумієш, чим це закінчиться?

— По-перше, я не Клейнод, я його далекий родич, а по-друге, Ігор Віталійович тяжко хворий, у нього туберкульоз!

— А нам фіолетово: туберкульоз чи сифіліс! Громадську організацію заснував? Заснував! Право підпису має? Має! Ліві гроші на рахунок прийняв? Прийняв! — голос за дверима ставав все конкретнішим і злішим. — Якщо не відчините зараз, прийдемо вночі з фомкою і буде вам весело!

— А покажіть ваші посвідчення у вічко! — Олег вирішив остаточно переконатися, що перед ним аферисти, а не податківці.

У відповідь дерев’яні двері загули від потужного удару ногою.

«Ні хера собі! — подумав Бісмарк і придивився до кволих дверних замків. — Ця фортеця завалиться після третього удару!»

Але шум припинився, навіть другого удару не було. А коли Олег знову припав до вічка, на майданчику перед дверима нікого не було, а сходами піднімалася старенька з синьою господарською торбинкою.

— Ну що? — долинув з закутка переляканий голос старого.

Олег знайшов його поглядом — він уліз у нішу між шафою і стіною. Ніша була вузькою, але і сам старий був худим. І виліз звідти легко, немов уже не вперше там ховався.

— Пішли, — відповів Олег. — Але боюся, що повернуться. З фомкою. Напевно, вночі.

— Ось бачите, Олеже, вам треба залишитися на ніч, — господар благально подивився на гостя.

— Це вам треба, щоб я залишився, — спокійно відповів гість. — А мені цього не треба.

— Ну, будь ласка. Вам що, легше буде, якщо мене вб’ють?

— А за що вас можуть убити? Люди, які приходять і кажуть, що вони з податкової, приходять не вбивати, а грабувати. Ви маєте гроші?

— Та звідки! Самі подивіться! — Він широким жестом провів рукою по кімнаті, наче підкреслюючи свою бідність. — Їх, до речі, міг і Польський підіслати.

Олег здивувався.

— Навіщо багатому пенсіонеру з Греції посилати до вас цих аферистів?

— Ви не зрозумієте, ви дуже мало прожили! — з жалем вимовив Клейнод. — Гаразд, ідіть! Те, що зі мною станеться, залишиться на вашій совісті на все життя.

Ця фраза несподівано зачепила Бісмарка. Слово «совість» він узагалі не любив, вважаючи його пережитком радянської ідеології, про яку він мав уявлення тільки з фільмів того часу, дивних, наївних і жорстоких. Але тут ця фраза старого прозвучала якраз так, ніби її виголосив один з правильних героїв фільму одному з неправильних. І Бісмарк сам відчув себе таким неправильним героєм, якого глядачі будуть потім таврувати десятиліттями за боягузливість і безвольність.

Здивувавшись власним відчуттям, він подивився на жалюгідного переляканого старого прихильніше.

— Ваші двері можна вибити ногою з двох ударів, — сказав Олег.

— Я звик,