Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков
Розділ 39
Київ, жовтень 2019. Підвал удачі і таємне житло Клейнода
Сон довго не відпускав Бісмарка. Він був спекотним, широкоформатним, захоплюючим і зовсім іноземним, екзотичним: у гарячій пустелі, у дивному одязі — середньовічних обладунках — він ще з двома лицарями в таких самих обладунках, знеможений, страждаючи через спрагу і голод, на коні піднімався на бархан. Сонце пражило просто над головою, воно висіло так низько, що, здавалося, десь зовсім поруч сонячні полум’яні язики перетворювалися в обпікаючі промені. Копита коней провалювалися в пісок, з бідних тварин лився піт. Його спадаючі краплі намагалися підхопити, зловити відкритими маленькими пащами саламандри і ящірки, що бігли просто під кіньми. Вони рятувалися від спеки в рухомій тіні коней і людей. Інші ящірки бігли поміж ногами чотирьох мулів, які, навантажені клунками, сповільнювали мандрівку лицарської трійці. Залізний шолом тиснув на Олегову голову не тільки вагою. Нагрітий сонцем, він обпалював чоло і потилицю.
Коли піднялися на бархан, попереду внизу зазеленіла оаза. Велика, як сад.
— Міраж! — упевнено вирішив уві сні Бісмарк, але все одно мандрівники, побачивши оазу, підбадьорилися. І коням, і мулам з поклажею спускатися з бархану було легше, ніж на нього підніматися.
Міраж збільшувався, вабив. Зелені пальми при наближенні ставали вищими. Серед їхніх стовбурів блиснула поверхня води.
Олег уже передбачав наплив відчаю, коли вони підійдуть зовсім близько, і міраж розчиниться, а перед їхніми очима знову виявиться тільки нескінченний жовтий пісок.
— Ну! Ну! Швидше! — квапив зникнення міражу Бісмарк, розуміючи, що швидше настане відчай, то швидше вони зможуть його подолати, щоб продовжити шлях.
Але міраж не розчинявся. У гарячому повітрі він тремтів, але не пропадав. Тремтіли пальми, плавилися їх стовбури, плавилося відображення гарячого сонця в воді за стовбурами дерев.
Бісмарк підняв руку, наказуючи іншим зупинитися.
Трійця на конях завмерла. Мули зробили ще кілька кроків і теж зупинилися, їхнє важке хрипке дихання зазвучало за спиною надто голосно.
— Заплющіть очі і не розплющуйте, поки я не дозволю! — скомандував Бісмарк.
Всі заплющили. У спекотній темряві мозку стомлені сонцем думки не здатні були пробудити його енергію, наповнити його новою вірою і новою силою.
— Розплющуйте! — нарешті крикнув він.
Оаза так і лежала перед ними метрів за двісті. Вона не пропала, але повітря стало сильніше плавити її зображення, оаза тремтіла, неможливо було побачити жодну сталу лінію.
Він махнув рукою і злегка вдарив коня в бік правим каблуком. Хрипкий подих мулів стих, вони покірно потяглися за вершниками.
Щойно найвищі гілки пальм захистили лицарів від палючого сонця, Бісмарк знову підняв руку.
Важко зістрибнувши з коней, лицарі зняли шоломи і лати, кинули їх на пісок і, залишившись у мокрих від поту білих тканих сорочках і таких же штанях, подивилися один на одного зі змученими посмішками на виснажених обличчях.
Залишивши коней і обладунки в благодатній тіні, вони, похитуючись, побрели до води, прихованої від сонця густою стіною пальм. Бісмарк, помітивши на березі безліч слідів верблюдів і сайгаків, посміхнувся, опустився на коліна, а потім і ліг на холодну вологу землю так, щоб голова зависла просто над водою озерця, що живилося холодними підземними ключами. Прозора вода збільшувала відображення його обличчя, аж поки губи не доторкнулися до неї, поки не порушилася її незайманість. Ковтки Бісмарка були жадібними, здавалося, він за один ковток випивав цілий глечик прохолодної, цілющої води. Але вона опісля безслідно зникала, знову його долала спрага і, здавалося, їй не буде кінця. Він ковтав і ковтав, а поруч так само жадібно пили воду його супутники. Але вони після кількох десятків ковтків уже підвелися і стояли, насолоджуючись прохолодою і співом солодкоголосого невидимого птаха. А Бісмарк все лежав і намагався напитися.
— Що за чорт! — дивувався він неспромозі вгамувати спрагу. — Що відбувається?
І тут, нарешті, спрага його розбудила. За вікном тихо шуміло місто. Під будинком проїхала машина. Світло лагідно пробивалося через зашторені вікна, скравок неба, що виднівся у щілині між шторами, був світлим і привітним.
Бісмарк піднявся. На губах відчув сухість, немов їх дійсно обвітрив гарячий вітер пустелі. Налив з чайника води. Жага вгамувалася після кількох реальних, а не уявних ковтків.
Відчув тяжкість на руці, на пальці. Підняв праву руку і зрозумів, що ввечері забув зняти з мізинця перстень тамплієрів. Посміхнувся. Подумав про сон, що так докладно і жваво зберігся в його пам’яті.
Зняв перстень, опустив на кухонний столик. І миттєво відчув звичайну ранкову розмореність, яка вимагає додаткового підбадьорення після сну. Довго вмивався холодною водою. Тільки потім заварив каву і з горням сів за столик, дивлячись у вікно. Кухонне вікно завжди безпомильно демонструвало йому стан погоди. Сьогодні день обіцяв бути сухим і прохолодним.
— Ну що, — подумав Олег, згадуючи останню розмову з Адіком. — Тепер уперед і з піснею!
Він увімкнув ноут, відкрив перезняте на мобілку групове фото п’яти чоловіків. Уважно придивився. Зараз його найбільше цікавив п’ятий, який так очевидно здивував своєю присутністю на фотографії Адіка, що той приховав знимку і навіть не запропонував повернути її наприкінці зустрічі. Невідомий праворуч ближче всіх стояв до Клейнода-старшого. Напевно, це не випадково. Клейнод-старший не міг не запрошувати додому друзів. А отже, Клейнод міг бути в курсі who is who серед знайомих і друзів свого батька.
— Ну що, вирушимо на Поділ! — вирішив Бісмарк і сховав ноут у наплічник.
Небо виявилося добрішим до Подолу, ніж до найдревнішої частини Києва. Через діряве хмарне покривало проглядало сонце. На стінах Межигірської в його променях виразніше читалися нові безглузді написи вуличних художників, і особливо грайливо сонце підкреслювало арки прохідних дворів на парному боці.
Увійшовши до під’їзду, Олег напружився, побачивши на дверях Клейнодів важкий замок. Двері скидалися на «колишні». Вони мовби нічого більше не закривали, не захищали нічий життєвий простір. Олег піднявся, взявся за клямку і штовхнув від себе. Двері відійшли на сантиметрів п’ять. Якщо гарненько їх дотиснути, одна з петель замка не витримає, і тоді заходь і живи собі в цій барлозі, яка здавалася покинутою напризволяще.
А однак покинутою не була, бо з вузького отвору Олегові в ніс вдарив запах недавно зварених пельменів. Протяг виштовхнув цей запах з квартири просто в обличчя. І Бісмарк згадав інший протяг — у таємній кімнатці без вікна. Крім того йому здалося, що запах зварених пельменів ще зберігав тепло. Тобто варили їх, мабуть, годину тому. А отже, думка про те, що помешкання покинули, могло виявитися помилкою. Чому все ж таки він так подумав? Бо на цей замок можна було зачинити двері тільки ззовні, наче звичайну комірку, адже до неї заходять лише на хвилинку, щоб щось узяти або покласти. У комірці ніхто не зачиняється на ніч зсередини. У помешканні зачиняються. Загалом, для того, щоб остаточно зрозуміти: квартира це тепер чи комірка, треба перевірити, чи можна ці двері замкнути зсередини?
Олег просунув руку і посвітив мобілкою. Праворуч з внутрішньої частини одвірка стирчала металева петля для замка. Така ж, як зовні.
«То він